— Час до ліжка, — скомандувала вона з удаваною бадьорістю.
Сонно опираючись матері, хлопчики врешті здалися і зникли за дверима. Вітальня потроху оживала. Фахівець зі звукозапису почав згортати дроти. Судова стенографістка зібрала свої нотатки й відклала вбік олівці. Гарлі закурив сигару і з похмурим обличчям пускав кільця диму.
— Думаю, — нарешті озвався Кортленд, — ми всі повірили в реальність того, що відбулося, і переконалися, що це — не чийсь дурний жарт.
— Ну, — пирхнув Песброк, — він розчинився у повітрі. Це вже достатній доказ. Та й той мотлох, що він притяг із собою...
— Нас відділяє лише дев’ять років, — задумано сказав Паркінсон, електрик. — Райт уже давно народився. Треба його розшукати і вбити, поки ще є час.
— Він — військовий інженер, — кивнув МакДавел. — І нам відоме його ім’я: Р. Дж. Райт. Думаю, його нескладно знайти. Може, у нас ще є шанс цьому запобігти.
— Чи надовго люди втримають контроль над свіблами? — зітхнув Ендерсон.
Кортленд невпевнено стенув плечима:
— Навіть не уявляю. Може, це протриває роки... може, століття. Та коли-небудь станеться щось, чого вони не передбачили. І тоді їхні хижі машини почнуть полювання на людей.
Фей затремтіла всім тілом.
— Це жахливо! Добре, що ми зараз у безпеці.
— Які ж ви схожі з тим ремонтником, — дошкульно промовив Кортленд. — Усе гаразд, допоки це не стосується безпосередньо вас...
Фей, виснажена хвилюванням, спалахнула:
— Ми про це поговоримо пізніше, — вона силувано всміхнулася Песброку: — Іще кави? Я піду заварю, — розвернувшись на закаблуках, вона вилетіла з вітальні на кухню.
Поки вона наливала воду в кавоварку, в двері подзвонили. Усі присутні завмерли й перезирнулися, занімілі й налякані.
— Він повернувся, — прошепотів Гарлі.
— Може, це й не він, — так само пошепки заперечив Ендерсон. — Може, нарешті привезли відеоапаратуру.
Проте ніхто з них не зробив жодного кроку в бік дверей. За деякий час дзвінок теленькнув удруге, цього разу довше й вимогливіше.
— Треба відчинити, — дерев’яним голосом озвався Песброк.
— Тільки не я, — судова стенографістка аж перехрестилася.
— Взагалі-то це не моя квартира, — відкараскався МакДавел.
Кортленд неохоче рушив до дверей. Перш ніж взятися за ручку, він уже знав, хто це. Диспетчерський центр перейшов на надсучасну миттєву трансмісію. І зробив так, щоб посильні й ремонтники потрапляли прямісінько на місце виклику. Усе заради абсолютного, довершеного контролю над свіблами, усе заради безпомильної роботи.
Та десь вони таки помилилися. Контроль схибив. Усе працювало навпаки, рухалося не вперед, а назад. Безпомічний, він самознищився: був надто бездоганний. Узявшись за ручку, Кортленд прочинив двері квартири.
У коридорі стовбичило четверо чоловіків. Вони були в кепках та непоказних сірих одностроях. Той із них, хто стояв попереду, зняв із голови кепку, пробігся поглядом по своїх паперах, потім ввічливо кивнув Кортлендові:
— Добридень, сер, — невимушено привітався він. Це був рославий чоловік із широкими плечима й густою темною чуприною, що падала йому на лискуче від поту чоло. — Ми... гм... трохи заблукали на шляху до вас. Довго вас розшукували.
Зазирнувши до помешкання, він підтягнув важкий шкіряний пояс, запхав свої папери до кишені й потер великі натруджені руки.
— Він унизу, в багажнику, — повідомив чоловік Кортлендові та решті присутніх. — Тільки скажіть, де хочете встановити, і ми швидко його занесемо. Треба вибрати гарне місце... ось там, біля вікна, наприклад, — розвернувшись, чоловік попрямував до службового ліфта слідом за робітниками. — Ця остання модель свібла займає чи не весь вільний простір.
Ринковий полон
Суботнього ранку, близько одинадцятої години, місіс Една Бертелсон збиралася у свою коротку поїздку. Хоч це й відбувалося щотижня, відбираючи чотири години її цінного робочого часу, вона вирушала в цю прибуткову поїздку сама й ні з ким не ділилася таємницею своєї знахідки.
Адже інакше, ніж знахідкою, це не назвеш. Це була справді знахідка, неймовірна й приголомшлива удача. Такого ще ніколи не траплялося, а вона у цьому бізнесі вже п’ятдесят три роки. Навіть більше, якщо враховувати роки праці в крамничці її батька, — але їх, звісно, можна не брати до уваги. Вона працювала там, щоб отримати досвід (тато це всіляко підкреслював), жодної платні вона не отримувала. Проте це навчило її розуміти бізнес, дало відчути, як це — порядкувати у маленькій сільській крамничці: гострити олівці, розвішувати липкі стрічки від мух, продавати сушені боби й зганяти кота з барної стійки, на якій він любив дрімати.