Повне зібрання короткої прози. Том 3

Тепер крамниця постаріла, зрештою, як і її власниця. Дебелий, міцний поставою бородань, її батько, давно помер, діти й онуки вже встигли розправити крила, випурхнути з рідного гнізда в широкий світ і розлетітися хто куди. Вони з’являлися один за одним, зростали у Волнат Крік із вигорілими під засушливим, спекотним літнім сонцем чупринами, а потім ішли, зникаючи з її життя так само по одному. З року в рік і жінка, і крамниця потроху занепадали, набирали дедалі благішого, ба навіть суворого і похмурого вигляду. Щодалі уподібнювалися одна одній.

Того ранку, щойно прокинувшись, Джекі спитав:

— Бабуню, а ти куди?

Хоч він і знав, куди вона збирається. Вона брала вантажівку, як і завжди, він бачив це щосуботи. Та Джекі подобалося її питати, його тішила усталеність бабусиної відповіді. Її незмінність.

Відповідь на наступне запитання також також була незмінною, проте подобалась йому набагато менше. Запитання звучало так:

— Можна мені з тобою?

І він завжди чув тверде «ні».

Една Бертелсон засапано тягала пакунки і коробки від задніх дверей крамниці до іржавого високого пікапа. На вантажівці лежав шар куряви; її червоні металеві боки були погнуті й зашкарублі. Двигун уже працював: деренчав і грівся під полудневим сонцем. Декілька сіро-коричневих курчат видзьобувало щось із пилу біля коліс. Із-під веранди крамниці визирала вгодована біла кудлата вівця, знуджено й байдуже спостерігаючи за перебігом прісного дня. Бульваром Маунт Дьябло котилися легкові авто і вантажівки. Уздовж Лафайєтт-авеню походжали поодинокі покупці — фермери та їхні дружини, дрібні торговці, робітники, а також кілька жінок із міста в яскравих штанцях, пістрявих блузах, сандалях і банданах. Із радіо перед крамницею з жерстяним скреготом лунала поп-музика.

— Чуєш, — не вгавав Джекі, — я спитав, куди ти зібралася.

Місіс Бертелсон з натугою нахилилася — з роками спина стала негнучкою, — щоб підняти останні кілька коробок. Більшість із них напередодні завантажив швед Ерні, незграбний блондин, якого вона наймала для важкої роботи у крамниці.

— Що? — пробурмотіла вона, виринаючи із задуми. Сіре зморшкувате обличчя насупилося. — Ти чудово знаєш, куди я їду.

Не перестаючи скиглити, Джекі потягся за нею до крамниці, куди стара пішла по книгу замовлень.

— Можна мені з тобою? Ну будь ласка, можна? Ти ніколи мене не береш... ти нікого не береш із собою.

— Авжеж, не беру, — відрізала місіс Бертелсон. — Це моя справа, вона нікого не обходить.

— Але ж я хочу поїхати, — канючив Джекі.

Маленька, висушена роками стара повернула свою сиву голову й хитро глянула на нього — безбарвна птаха, стріляний горобець, що достеменно розуміє, як влаштовано світ.

— Усі хочуть, — на її тонких губах промайнула загадкова посмішка, й вона тихо додала: — Але ніхто не може.

Джекі не сподобалася її відповідь. Він спохмурнів і попростував у кут двору, засунувши руки глибоко в кишені джинсів, більше не нав’язуючи себе, оскільки його відкидали, і не схвалюючи того, в чому він не міг узяти участь. Місіс Бертелсон на нього не зважала. Натягнувши на сухорляві плечі вилинялий синій светр, прихопивши сонцезахисні окуляри, вона зачинила за собою скляні двері крамниці й квапливо подріботіла до вантажівки.

Запустити двигун вантажівки було непросто. Якийсь час вона просиділа, люто смикаючи за важіль перемикання швидкостей, раз у раз тиснучи на педаль зчеплення й нетерпляче чекаючи, коли все нарешті запрацює як слід. Кінець кінцем, із брязкотом і завиванням, мотор таки зафурчав, вантажівка смикнулася, і місіс Бертелсон відпустила ручні гальма.

Коли неповоротка вантажівка покотилася під’їздною доріжкою, Джекі вискочив із тіні будинку й гайнув слідом за нею. Його матері не було поблизу. Лише сонна вівця і двоє голодних курей. Навіть швед Ерні пішов — мабуть, випити холодної коли. Це була чудова нагода. Найкраща з тих, які йому будь-коли випадали. Раніше чи пізніше це все одно мало б статися, адже він твердо вирішив також поїхати.

Ухопившись за задній борт вантажівки, Джекі підтягнувся на руках і приземлився долілиць на щільні ряди пакунків і коробок. Машина під ним підстрибувала й колихалася. Джекі тримався на ній, напружуючи останні сили, він учепився за коробки й, підібгавши під себе ноги та зіщулившись, переймався тільки тим, щоб його не викинуло на дорогу. Незабаром вантажівка поїхала рівніше і її вже не так сильно розхитувало. Хлопчик із полегшенням видихнув і знеможено вмостився на коробках.

Він їхав. Нарешті він вирушив у дорогу. Супроводжує місіс Бертелсон у її секретній щотижневій поїздці, її дивній таємничій справі, на якій вона — як він чув — заробила чималі статки. У поїздці, значення якої ніхто не розумів і яка, він це відчував якимось глибинним дитячим чуттям, була чимось чудовим і неповторним, чимось, заради чого варто було ризикувати.

Хлопчик лише палко сподівався, що бабуся не зупинятиметься дорогою, щоб перевірити стан вантажу.