Повне зібрання короткої прози. Том 3

Корабель був велетенський. Упоперек нього тягся трафаретний ідентифікаційний напис, який іще зберігся, не повністю стертий вихорами попелу й безжальним сонцем:

АРТИЛЕРІЯ АРМІЇ США

СЕРІЯ А-З (Б)

Спочатку це була високошвидкісна зброя «масованої відплати», оснащена водневою бомбою, готова нести ворогові немилосердну смерть. Проте її так і не запустили. Радянські токсичні кристали тихенько влетіли у вікна та двері місцевих командних пунктів. Тож коли настав день запуску, вже не було команди, яка могла б її запустити. Та це було байдуже — адже і ворога теж не було. Ракета багато місяців простояла, готова до запуску. Там її і знайшли перші біженці, які шукали захисту під обваленими горами.

— Чудова, правда? — спитала Патрісія Шелбі. Вона підвела голову від своєї роботи й кволо усміхнулася Теллмену. Її маленьке вродливе личко було пооране зморшками втоми, вона перенапружувала очі. — Схожа на «Трайлон» із Нью-Йоркської всесвітньої виставки.

— Боже, — вражено промовив Теллмен, — невже ти це пам’ятаєш?

— Мені було вісім, — відповіла Патрісія. Сидячи в тіні ракети, вона ретельно перевіряла автоматичні реле, які підтримуватимуть постачання кисню, температуру та вологість повітря на кораблі. — Але я цього ніколи не забуду. Може, я була провісницею, бо коли я побачила, як та штука стримить у небо, то подумала, що вона колись багато важитиме для всіх людей.

— Багато — для всіх двадцяти людей, — виправив Теллмен. Раптом він запропонував їй свою недокурену цигарку: — Візьми... схоже, тобі це не завадить.

— Дякую, — Патрісія повернулася до роботи із затиснутою в зубах цигаркою. — Я майже закінчила... Боже, які крихітні деякі з цих реле. Лише подумати, — вона показала йому мікроскопічну пластину з прозорого пластика, — що, поки ми всі лежатимемо в штучному сні, від цієї крихітки залежатиме наша доля. — В її темно-синіх очах з’явився дивний, якийсь святобливий вираз. — Доля всієї людської раси.

Теллмен розреготався.

— Ви з Фленнері однакові. Він завжди торочить якусь ідеалістичну маячню.

Професор Джон Кровлі, в минулому очільник Стенфордського історичного відділу, тепер голова колонії, сидів із Фленнері та Джин Доббз, вивчаючи загноєну руку десятирічного хлопчика.

— Радіація, — значуще ствердив Кровлі. — Її загальний рівень щодня підвищується. А все тому, що попіл поволі осідає на землю. Якщо не заберемося звідси, ми приречені.

— Це не радіація, — заперечив Фленнері неприємним голосом людини, яка завжди впевнена, що проголушує істину в останній інстанції. — Це отруєння токсичними кристалами, їх між пагорбами чи не по коліно. Мабуть, він бігав туди гратися.

— Це справді так? — вимогливо спитала Джин Доббз. Хлопчик кивнув, не зважуючись підняти на неї погляд. — Ви були праві, — сказала вона Фленнері.

— Змастіть рану маззю, — порадив Фленнері. — І моліться, щоб він вижив. Окрім сульфатіазолу, у нас обмаль ліків, — раптом похопившись, він глянув на годинник: — Хіба що сьогодні вона привезе пеніцилін.

— Якщо не привезе сьогодні, — озвався Кровлі, — то не привезе вже ніколи. Це останній вантаж, щойно ми перенесемо його на корабель, можна буде злітати.

Потираючи руки, Фленнері раптом вигукнув:

— Тоді діставайте гроші!

Кровлі пирхнув:

— Гаразд.

Він сягнув рукою в один із сталевих ящичків, витягнув звідти цілу жменю паперових купюр і спокусливо помахав ними перед носом у Теллмена.

— Бери, скільки треба. Або можеш узяти навіть усі.

— Будьте обережні з цим, — застеріг Теллмен. — Напевне, вона підніме ціну на все, як завжди.

— У нас цього добра повно, — Фленнері взяв частину грошей і засунув їх між вантажем у наполовину заповнений візок, який саме котили в напрямку корабля. — По всьому світі гроші літають у повітрі впереміш із попелом та кістяним порохном. На Венері вони нам не знадобляться — якщо хоче, хай забирає хоч усі.

На Венері, подумав Теллмен зі злістю, все повернеться до свого законного порядку, а Фленнері — до риття помийних ям, саме там йому і місце.

— А що вона привезе? — спитав він у Кровлі та Джин Доббз, ніяк не реагуючи на слова Фленнері. — Що буде в останній вантажівці?

— Комікси, — замріяно сказав Фленнері, стрункий, високий, темноволосий хлопець, витираючи піт із чола з ранніми залисинами. — І губні гармонії.

Кровлі йому підморгнув.

— А ще банджо, щоб ми лежали весь день у гамаках, мугикаючи «Хтось на кухні з Діною[18]».

— І, звісно, коктейльні палички, — нагадав йому Фленнері, — щоб нам було чим помішувати наше ігристе вінтажне шампанське тридцять восьмого року.

Теллмен скипів:

— Виродки!

Кровлі із Фленнері аж заходилися від сміху, тимчасом як Теллмен подався геть, розлючений цим черговим приниженням. Що за бовдури довкола нього? Та вони несповна розуму! Їм би лише жартувати, а надто в такий час... Він з гіркотою, ледь не докірливо уп’явся очима в корабель. І це той світ, який вони збираються побудувати?