Повне зібрання короткої прози. Том 3

Ендертон неуважно спостерігав за перехожими, які поспішали мокрими від дощу тротуарами. Жодне слово не знаходило в ньому відгуку. Він відчував лише страшенну втому. Ендертон байдуже роздивлявся назви вулиць: вони вже наближалися до поліцейського штабу.

— Цей Вітвер, схоже, ще той пройдисвіт, — зауважив котрийсь із чоловіків, заохочуючи Ендертона до розмови. — Ви його колись бачили?

— Так, але недовго, — відказав Ендертон.

— Він зазіхнув на вашу посаду — і налаштував усіх проти вас. Ви цього певні?

Ендертон скривився.

— Яка різниця?

— Та мені просто цікаво, — чоловік дивився на нього безпристрасним поглядом. — Отже, ви — колишній комісар поліції. Табірники зрадіють вашій появі. Вони вас точно не забули.

— Не сумніваюся, — погодився з ним Ендертон.

— Вітвер даремно часу не гаяв. Кеплену пощастило з таким службовцем, — і чоловік майже благально поглянув на Ендертона. — Ви й справді вважаєте, що це якісь інтриги проти вас?

— Звичайно.

— І ви б Кеплена навіть пальцем не зачепили? Отже, Передзлочинний центр помилився? Вперше в історії? Обмовив невинного на одній із карток. А може, серед тих, на картках, і раніше були невинні?

— Цілком можливо, — ледь чутно відповів Ендертон.

— А що, як уся ваша система хибна? Ось ви не збираєтеся нікого вбивати — можливо, й ніхто із них не збирався. Ви тому не хотіли до табору? Сподівалися довести, що в системі трапилася помилка? Я — людина широких поглядів, ви можете бути зі мною відверті.

Інший чоловік нахилився до нього:

— Тільки між нами, ви справді вірите, що це наклеп? Що у вас є таємні вороги?

Ендертон зітхнув. Він уже сам не був цього певен. Можливо, він потрапив у якесь замкнене, беззмістовне часове коло без початку і без кінця. Власне кажучи, він мав би визнати себе жертвою виснажливої, невротичної фантазії, спричиненої невпевненістю в собі, і здатися без бою. Ендертона охопила неймовірна втома. Його боротьба була марною — у решти гравців на руках були всі козирі.

Із задуми його пробудило різке вищання шин. Відчайдушно намагаючись повернути контроль над машиною, водій учепився в кермо і вдарив по гальмах: просто перед ними на перехрестя виїхав, випірнувши з туману, неповороткий хлібний фургон. Якби водій прискорився замість загальмувати, то міг би ще проскочити. Та він надто пізно зрозумів свій прорахунок. Авто підстрибнуло, хитнулося, на коротку мить завмерло і врізалося лобовим склом прямісінько у фургон.

Сидіння підкинуло Ендертона, і він влетів головою у двері. Раптовий нестерпний біль, здавалося, розколов його череп надвоє, він упав, хапаючи ротом повітря і намагаючись встати на тремтячі коліна. Неподалік почувся якийсь тріскіт, спалахнуло яскраве полум’я, і вогняний струмочок із шипінням поповз до понівеченого корпуса автомобіля.

Ззовні в машину пролізли чиїсь руки. За якийсь час він збагнув, що його витягують через отвір, на місці якого колись були двері. Темна фігура якогось чоловіка різким рухом відштовхнула вбік важке сидіння, незнайомий рятівник поставив Ендертона на ноги, дозволивши обпертися на себе, і поволік у тінь алеї поблизу лімузина. А звіддалік уже долинало виття сирен поліцейських машин.

— Жити будеш, — прохрипів йому на вухо низький голос. Ендертон ніколи раніше не чув цього голосу: він був холодний і настирливий, як дощ, що періщив по його щоках. — Чуєш, що кажу?

— Так, — відказав він, бездумно обмацуючи розідраний рукав сорочки. Поріз на щоці починав неприємно пульсувати. Розгублений, Ендертон спробував зорієнтуватися на місцевості. — Ви не...

— Помовч і слухай, — чоловік був кремезний, навіть огрядний. Його великі руки підтримували Ендертона, який притулився до мокрої цегляної стіни якоїсь будівлі, що захищала від дощу й жару охопленої вогнем машини. — Ми не мали іншого виходу, — сказав він. — Це був єдиний варіант. Часу залишалося обмаль. Ми думали, тебе Кеплен довше протримає.

— Хто ви? — спромігся промовити Ендертон.

Мокре від дощу обличчя скривилося в невеселій посмішці.

— Моє прізвище Флемінґ. Ми з тобою ще побачимося. А зараз у нас кілька секунд, перш ніж сюди прибуде поліція. Інакше ми повернемося туди, звідки починали, — він тицьнув Ендертону в руки плаский згорток. — Цих грошей тобі вистачить. А ще всередині повний набір документів. Ми час від часу виходитимемо з тобою на зв’язок, — його посмішка стала ширшою, і чоловік знервовано розсміявся. — Поки ти не доведеш, що невинуватий.

Ендертон закліпав очима.

— Отже, мене таки підставили?

— Ну звісно, — Флемінґ грубо вилаявся. — Чи вони тобі вже втовкмачили протилежне?

— Я було подумав... — Ендертон насилу міг говорити, здається, в нього був зламаний один із передніх зубів. — Ворожість до Вітвера... звільнення, моя дружина і цей хлопець, природне бажання помститися...

— Не мели дурниць, — сказав чоловік. — Подумай своєю головою. Усю цю справу готували дуже ретельно. Прораховували кожну її фазу. Картку зумисне підкинули саме того дня, коли з’явився Вітвер. Їм уже вдалася перша частина оборудки: Вітвер — комісар, а ти — злочинець, що перебуває в розшуку.

— Хто за всім цим стоїть?

— Твоя дружина.