Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Отже, ти справді збираєшся... переховуватися?

— Так, збираюся. І якщо доведеться, подамся аж до центаврських колоній. Декому це вдавалося, а в мене є двадцять чотири години фори, — він рішуче розвернувся, щоб піти. — А ти повертайся назад. Тобі немає жодного сенсу їхати зі мною.

— Невже ти й справді думаєш, що я могла так вчинити? — пирхнула Лайза.

Здивований, Ендертон витріщився на неї.

— А хіба ні? — І збентежено пробурмотів: — Авжеж, я бачу, ти мені не віриш. Тобі здається, що я все це вигадав, — і він осатаніло тицьнув пальцем у картку. — Навіть це тебе не переконало.

— Ні, — без жодного вагання відповіла Лайза, — аж ніяк не переконало. Любий, ти неуважно прочитав цей звіт. На картці немає імені Еда Вітвера.

Ендертон недовірливо втупився у картку.

— Ніхто не передбачав, що ти вб’єш Еда Вітвера, — поквапилася пояснити Лайза тонким, ламким голосом. — Звинувачення мусить бути правдою, розумієш? І Ед тут зовсім ні до чого. Нічого він проти тебе не замислив, й інші так само.

Надто розгублений, щоб щось відповісти, Ендертон застиг, вчитуючись у картку. Дружина мала слушність. Його жертвою був не Ед Вітвер. У п’ятому рядку машина акуратно надрукувала інше ім’я.

ЛЕОПОЛЬД КЕПЛЕН

Заціпенілий, він бездумно засунув картку назад до кишені.

Він ніколи навіть не чув про чоловіка з таким іменем.

III

У будинку було прохолодно й порожньо, і Ендертон, не зволікаючи, кинувся складати речі. Поки він лаштувався до від’їзду, у нього в голові роїлися найрізноманітніші думки.

Можливо, він і помилявся щодо Вітвера — втім, звідки йому знати? Хай там як, а змова проти нього виявилася набагато заплутанішою, аніж він спочатку припускав. Вітвер, із цього погляду, здавався лише нікчемною маріонеткою в чиїхось руках, а справжній лялькар міг відсиджуватися десь за лаштунками, далекий і невидимий.

Даремно він показав цю картку Лайзі. Поза сумнівом, вона розповість про все Вітверу. І тоді йому вже не вдасться полетіти із Землі, і він ніколи не дізнається, як воно — жити на одній із прикордонних планет.

Скрип підлоги позаду нього вирвав його із задуми. Озирнувшись із теплою спортивною курткою в руках, яку він витягнув з купи речей, що лежали на ліжку, Ендертон побачив спрямований на себе сіро-блакитний автоматичний пістолет.

— Це ж треба, як швидко, — сказав він, із гіркотою дивлячись у суворе обличчя здорованя в брунатному плащі і рукавичках, який стояв перед ним, тримаючи пістолет напоготові. — А вона часу не гаяла.

Лице незнайомця лишилося незворушним.

— Не розумію, про що ви, — відказав він. — Але ви підете зі мною.

Сторопілий, Ендертон кинув куртку на ліжко.

— Ви не з мого центру? Не з поліції?

Незважаючи на протести приголомшеного Ендертона, його заштовхали в лімузин, що чекав позаду будинку. За ним до машини заскочили троє до зубів озброєних чоловіків. Дверцята клацнули, і лімузин помчав по трасі, прямуючи кудись за місто. У нього перед очима похитувалися безпристрасні й відсторонені обличчя невідомих, коли автомобіль, набираючи швидкість, проносився повз безкраї поля, темні та похмурі.

Тимчасом як Ендертон марно намагався збагнути, що від бувається, машина з’їхала на одну з вибоїстих об’їзних доріг, розвернулася і пірнула в тьмяно освітлений підземний гараж. Хтось вигукнув якийсь наказ. Важкі металеві стулки дверей зачинилися, і враз над головою спалахнуло світло. Водій заглушив мотор.

— Ви про це ще пошкодуєте, — хрипко пригрозив Ендертон, коли його витягували з машини. — Ви знаєте, хто я?

— Звісно, — сказав здоровань у брунатному плащі.

Під дулом пістолета Ендертона провели сходами нагору, із липкої тиші гаража у вистелений килимами коридор. Вочевидь, він потрапив до якогось розкішного маєтку, що зберігся у понищеному війною передмісті. У дальньому кінці коридору крізь відчинені двері він побачив кімнату — заставлений книжками кабінет, умебльований просто, але зі смаком. У колі світла, що падало з настільної лампи, сидів, чекаючи на нього, чоловік, обличчя якого залишалося наполовину в тіні. Ніколи раніше Ендертон не зустрічав цієї людини.

Коли він підійшов ближче, чоловік знервовано почепив на носа безоправні окуляри, закрив футляр і облизнув пересохлі губи. Це був старий, років сімдесяти або й більше. Біля його ліктя був зіпертий тонкий срібний ціпок. Той чоловік мав худе, жилаве тіло й незвично пряму поставу. Поріділе волосся було тьмяно-каштанове й акуратно розгладжене по блідому кістлявому черепі. Лише очі здавалися по-справжньому живими й уважними.

— Це і є Ендертон? — уточнив він пронизливим голосом, глянувши на здорованя у плащі. — Де ви його перехопили?

— У нього вдома, — відповів той. — Він пакував речі — усе, як ми й передбачали.

Чоловік за столом помітно тремтів.

— Отже, пакував речі, — він зняв свої окуляри й неслухняними пальцями поклав їх до футляра. — Послухайте, — звернувся він уже безпосередньо до Ендертона, — що з вами не так? Ви що, геть збожеволіли? Навіщо вам убивати незнайому людину?

І тут Ендертон збагнув, що цей старий і був Леопольдом Кепленом.