Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Це може статися цього, або наступного року, або аж за десять років, — люлька тремтіла в Ендертоновій руці. — Мене ніщо не змушує звільнятися. Я заснував Передзлочинний центр і маю право залишатися на своїй посаді, скільки забажаю. Це виключно моє рішення.

Вітвер кивнув із незмінно простодушним виразом обличчя.

— Авжеж.

Ендертон трохи заспокоївся.

— Я тільки хочу все прояснити...

— ... від самого початку, — закінчив за нього Вітвер. — Ви тут головний. Як ви скажете, так і буде, — і з непідробною щирістю запитав: — Чи не були б ви такі люб’язні показати мені, як все тут влаштовано? Я хотів би якнайшвидше ознайомитися з процесом, принаймні у загальних рисах.

Супроводжуючи юнака залюдненими коридорами підсвічених жовтим світлом офісів, Ендертон мовив:

— Ви вже, звісно, знайомі з теорією передзлочину. Тож я припускаю, що це питання ми можемо опустити.

— Я вивчав доступну широкому загалу інформацію, — відповів Вітвер. — За допомогою передкогнітивних мутантів ви сміливо й успішно скасували післязлочинну каральну систему тюрем і штрафів. Як ми всі розуміємо, покарання ніколи не було дієвим засобом залякування, а розрадою для родичів жертви й поготів, адже мертвого не воскресити.

Вони дійшли до ліфта. Коли той стрімко поніс їх униз, Ендертон сказав:

— Ви вже, мабуть, здогадалися про основну перепону до застосування передзлочинної методології. Ми арештовуємо людей, які ще не порушили жодного закону.

— Але неодмінно порушать, — переконано заперечив Вітвер.

— На щастя, не порушать — адже ми схопимо їх, перш ніж вони вчинять насильство. Відповідно, сам злочин переходить радше у метафізичну площину. Ми стверджуємо, що вони винні. Вони натомість запевняють, що нічого не скоїли. І в цьому сенсі вони справді невинні.

Ліфт випустив їх у ще один жовтаво освітлений коридор.

— У нашому суспільстві немає тяжких злочинів, — продовжував Ендертон, — проте є табір, повний потенційних злочинців.

Чоловіки опинилися в аналітичному відділі і стулки розсувних дверей зійшлися позаду них. Перед ними загрозливо виросла гора апаратів — приймачі даних та комп’ютерна система, яка вивчала й упорядковувала отриманий матеріал. Позаду цих механізмів сиділи троє передкогів, майже невидимі за плетивом дротів.

— Ось і вони, — сухо сказав Ендертон. — Що ви про це думаєте?

Троє ідіотів щось лепетали у сірій напівтемряві. Кожне незв’язне висловлювання, кожен випадковий звук аналізувався, порівнювався, записувався у візуальних символах, транскрибувався на спеціальні перфокартки й проходив через різноманітні кодувальні пристрої. Цілими днями ті недоумки бурмотіли самі до себе, надійно прикуті металевими ланцюгами до стільців із високою спинкою, під’єднані затискачами до плетива дротів, їхні фізичні потреби задовольнялися автоматично. Духовних потреб у них не було. Вони лише бурмотіли й дрімали — таке собі рослинне існування. Їхні думки були плутаними, незбагненними, немов розум тих істот заблукав десь серед тіней.

Але то були не тіні сьогодення. Ці три белькотливі недолугі створіння з величезними головами й немічними тілами бачили майбутнє. Техніка аналітичного відділу повинна була розшифровувати їхні пророцтва, і поки три передкогнітивні ідіоти щось лепетали, апаратура ретельно фіксувала кожен звук.

Обличчя Вітвера вперше втратило свою безтурботну впевненість. У його очах з’явився бридливий, нажаханий вираз, суміш сорому й морального потрясіння.

— Це не... дуже приємно спостерігати, — озвався він. — Я навіть не уявляв, що вони такі... — він затнувся, намагаючись підібрати потрібне слово, доповнюючи його жестом, — такі... деформовані.

— Деформовані й недорозвинуті, — одразу погодився Ендертон. — Особливо он та дівчина, Донні. Їй сорок п’ять років. Проте виглядає вона на десять. Її дар поглинає усе, екстрасенсорне сприйняття розбалансувало лобову частину кори головного мозку. Проте нам до того байдуже. Для нас головне — передбачення. Вони дають нам те, що нам потрібно. Самі вони нічого не тямлять з того, що лепечуть, але для цього є ми.

Притихлий, Вітвер перетнув кімнату і підійшов до машини. Дістав із неї готові картки.

— На цих картках — згадані ними імена? — запитав він.

— Та мабуть, — нахмуривши чоло, Ендертон забрав у нього стос карток. — Я ще не встиг їх проглянути, — відповів, тамуючи своє роздратування.

Вітвер зачаровано спостерігав, як із машини виповзає нова картка. А за нею друга... третя... Диски оберталися, ненастанно випльовуючи все нові звіти.

— Передкоги, мабуть, бачать далеке майбутнє, — із захопленням припустив Вітвер.

— Для них досяжний лиш обмежений проміжок часу, — пояснив Ендертон. — Вони бачать майбутнє, яке настане за один, щонайбільше за два тижні. Більша частина інформації, яку ми отримуємо від них, нам ні до чого — вона не стосується нашого розслідування. Ми передаємо її відповідним інстанціям. А вони, своєю чергою, обмінюються даними з нами. У кожного важливого бюро є свій підвал із цими корисними мавпами.