— Ви знаєте, — повільно, вдумливо сказав Єнсі, — тут є над чим помізкувати, — він автоматично потягнувся за склянкою джин-тоніку — дотепер Єнсі завжди випивав кухоль пива. Поряд зі склянкою лежав не
— Звісно, — вів далі Єнсі, так ніби йому щойно спало на думку щось свіже й цілком нове, — деякі люди можуть наполягати на тому, що сонце — це
— Можливо, такі люди є серед ваших знайомих. Дехто не розуміє, що... — як завжди, Єнсі вдався до фольклору, щоб дохідливіше висловити свою думку, — ...на колір і смак товариш не всяк, — закінчив він. — От, приміром, я люблю на сніданок окату яєчню, а до неї, може, компот із чорносливу і шматочок тоста. Марґарет, на відміну від мене, надає перевагу тарілці пластівців. А Ральфові не смакує ані те, ані інше. Йому подавай оладки. Мій сусід, той, в якого великий моріжок перед будинком, взагалі обожнює м’ясний пиріг із пляшечкою міцного портеру.
Тавернер здригнувся. Так, доведеться поступово намацувати правильний шлях. Але глядачі, схоже, всотували кожне слово. Перші слабкі натяки на радикальну ідею: кожен має свою, відмінну від інших, систему цінностей, неповторний стиль життя. У кожної людини є свої переконання, уподобання, вона може любити і вважати за правильне ті чи ті речі.
Як і сказав Сіплінґ, на це знадобиться час. Треба буде замінити величезну картотеку архівних записів, розвінчати усталені судження в кожній царині знань. Розвинеться новий тип мислення — початок покладено побутовою заувагою про примули. Коли дев’ятирічний хлопчик шукатиме відповідь на запитання, справедлива війна чи ні, йому доведеться покладатися на власний розум. У нього не буде прописних істин від Єнсі, новий ґештальт, який готувався Сіплінґом, підводив населення до думки, що війна, яку одна сторона вважає справедливою, завжди несправедлива для іншої сторони.
Був іще один ґештальт, який Тавернер мріяв побачити. Проте для цього ще зарано, доведеться зачекати. Єнсі поступово, але неухильно змінить свої мистецькі смаки. Одного дня публіка почує, що йому вже не подобаються ідилічні пейзажі.
Що відтепер йому більше до вподоби нідерландський майстер моторошного й дияволічного жаху родом із п’ятнадцятого століття — Ієронім Босх.
Звіт меншості
I
Перша думка, що майнула в голові Ендертона, коли він побачив цього молодика, була:
— Вітвер? — уточнив він, спромігшись навіть на те, щоб запитання прозвучало якомога приязніше.
— Саме так, — відповів юнак. — Але ви можете називати мене Едом. Звісно, якщо поділяєте мою відразу до непотрібних формальностей, — на самовпевненому обличчі блондина читалося, що він вважав цю справу залагодженою. Тепер вони Ед і Джон: усе має від початку ґрунтуватися на злагодженій співпраці.
— Не заблукали, шукаючи нашу будівлю? — по-наставницькому запитав Ендертон, ігноруючи надміру дружнє вітання.
— Звісно, ні, — безтурботно відказав Вітвер, тримаючи руки в кишенях. І жадібно уп’явся очима в ряди об’ємних тек на стелажах. — Невже ви думаєте, що я не знав, куди іду. Я доволі добре розуміюся на тому, як ви розслідуєте передзлочин.
Ендертон тремтливими пальцями запалив люльку.
— І як же ми його розслідуємо? Цікаво було б дізнатися.
— Непогано, — похвалив Вітвер. — Навіть досить добре.
Ендертон не зводив з молодика уважного погляду.
— Це ваша суб’єктивна думка? Ви хочете нам полестити?
Вітвер без жодного збентеження зустрів його погляд.
— Це і моя думка, і думка громадськості. Сенат задоволений вашою роботою. Навіть більше, вона викликає в них ентузіазм, — і додав: — Такий, на який ще спроможні ці старигані.
Ендертон внутрішньо здригнувся, проте зовні лишився незворушним. Хоч і не без зусиль. Цікаво, міркував він, що в цього Вітвера
— Наскільки я розумію, — обережно сказав Ендертон, — ви будете моїм помічником, поки я не звільнюся.
— Я теж зрозумів це саме так, — відповів юнак, ні на мить не завагавшись.