Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Чому?

І знову, не вагаючись ані секунди, хлопчик видав готову відповідь:

— Тату, не можна дозволити їм нас розтоптати. Це лише спонукало б агресора до війни. Не можна миритися зі світом, у якому панує брутальна сила. Ми боремося за світ... — хлопчик добирав потрібне слово... — світ закону.

Знеможено й радше сам до себе Сіплінґ сказав:

— Це я написав ці безглузді, суперечливі слова вісім років тому, — із зусиллям опанувавши себе, він продовжив: — Отже, війна — це погано. Але справедливі війни необхідні. Що, як ця планета, Каллісто, опиниться в стані війни з... ну, от хоча б із Ґанімедом, наприклад, — він не втримався від іронічного тону: — Лише наприклад. І от ми воюємо з Ґанімедом. Це справедлива війна? А чи просто війна?

Цього разу хлопчик забарився з відповіддю. Його наївне личко скривилося від спантеличення і напруги.

— Що, не знаєш? — холодно запитав Сіплінґ.

— Ну, я... — залепетав хлопчик, плутаючись у думках. — Мені здається... — Тут він із надією подивився на батька. — Коли війна почнеться, хіба нам не скажуть, яка це війна?

— Авжеж, скажуть, — пирхнув Сіплінґ. — Хтось та скаже. Можливо, навіть сам містер Єнсі.

Лице хлопчика розпромінилося, і він з полегшенням зітхнув.

— Так, тату. Містер Єнсі нам скаже, — він зробив крок у напрямку до інших дітей. — Можна мені вже піти?

Коли хлопчик повернувся до своєї гри, Сіплінґ понуро озирнувся на Тавернера.

— Знаєте, що це за гра? Вона зветься гіппо-гоппо. Здогадайтеся, чий онук її обожнює. Маєте припущення, хто її вигадав?

Запала мовчанка.

— І що ж ви пропонуєте? — запитав Тавернер. — Ви сказали, що можете щось змінити.

На Сіплінґовому обличчі з’явився лукавий вираз, який одразу змінився холодним.

— Я добре знаюся на цьому проекті... і знаю, за які ниточки слід смикати. Та хтось має тримати в руках пістолет, націлений на моїх керівників. За дев’ять років я зміг підібрати ключ до особи Єнсі... ключ до нового типу людини, яку ми тут вирощуємо. Він доволі простий. І саме він дозволяє зменшити опір людини настільки, щоб повести її за собою.

— Я слухаю, — терпляче підбадьорив співрозмовника Тавернер, сподіваючись, що зв’язок із Вашингтоном якісний і безперешкодний.

— Усі судження Єнсі досить розпливчасті. Ключ у невизначеності. Складові його ідеології розмиті: ніякої чіткості. Ми підійшли так близько, як тільки можливо, до цілковитої відсутності суджень... ви це, мабуть, помітили. Ми винесли всі судження за дужки, перетворили людину на аполітичну особистість. Без власної позиції.

— Атож, — погодився Тавернер. — Але з ілюзією, що вона у людини є.

— Потрібно контролювати всі аспекти особистості, ми хочемо сформувати цілісного індивіда. Відповідно, на кожне конкретне запитання повинна бути заготована відповідь. Хай там що, наше правило звучить так: Єнсі вибирає найприйнятніший варіант. І найбільш поверховий. Спрощене бачення, яке не вимагає розумових зусиль, позиція, яка ковзає поверхнею, не стимулюючи справжніх думок.

Тавернер ухопив суть.

— Надійна твердь затишних аксіом, — і поквапився схвильовано додати: — Але, якщо між них прослизне виразно оригінальний погляд на речі, для осягнення якого потрібне зусилля, щось незручне, таке, з чим непросто жити далі...

— Єнсі грає в крокет. Відповідно, всі розважаються так само, — Сіплінґові очі зблиснули. — А от якби Єнсі надавав перевагу... грі у кріґсшпіль.

— Якій грі?

— Шахи, якими грають на двох дошках. Кожен гравець має власну дошку з повним набором своїх фігур. Але не бачить чужої шахівниці. Модератор натомість бачить обидві; він повідомляє кожному із супротивників, яку фігуру той узяв, а яку, навпаки, втратив, де зазіхнув на зайняте поле, а де дозволив собі заборонений хід, коли перемагає і коли ризикує програти.

— Я зрозумів, — випередив його Тавернер. — Кожен шахіст намагається уявити розташування фігур на шахівниці свого суперника. Він грає наосліп. Боже, це вимагає неабиякого напруження всіх розумових можливостей.

— У такий спосіб прусси колись навчали своїх офіцерів військової стратегій. Це більше, ніж гра: це космічна за масштабами битва. Що, як Єнсі на добрих шість годин засяде з дружиною і онуком над кріґсшпілем? Уявіть, що його улюбленими книжками — замість таких анахронізмів, як пригодницькі вестерни, — стануть грецькі трагедії? Що він залюбки слухатиме фуги Баха, а не «Мій рідний дім у Кентуккі»?.

— Так, картина потроху вимальовується, — сказав Тавернер, намагаючись зберігати спокій. — Думаю, з цим ми можемо зарадити.

— Але ж це... незаконно! — вигукнув Бебсон.

— Ваша правда, — згодився Тавернер. — Саме тому ми тут, — він махнув рукою бійцям загону секретної поліції Ніплана, і його люди кинулися до офісів, не звертаючи жодної уваги на ошелешених єнсівців, які застигли за своїми столами.

Тоді запитав у горловий мікрофон: — Як там справи з нашими великими рибинами?