Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Дуже непогано, — почувся тихий голос Келлмена, немов приглушений віддаллю між Каллісто та Землею. — Деякі, звісно, вихопилися із сітки й залягли на дно у своїх маєтках. Та більшість не чекала на риболовлю.

— Ви не можете! — протестував Бебсон, масивне обличчя якого нагадувало шматок глевкого тіста. — Що ми зробили? На якій підставі...

— Думаю, — перервав його Тавернер, — вистачить і суто комерційних підстав. Ви використали ім’я Єнсі для просування численних продуктів. Такої людини не існує. Це порушення етичних принципів реклами.

Рот Бебсона німо зіпав широко роззявленим ротом.

— Не... існує? Але ж усі знають Джона Єнсі. Він же... він... — затинаючись і жестикулюючи, Бебсон закінчив: — Він усюди.

Зненацька в його м’ясистій руці з’явився маленький пістолет, Бебсон почав дико розмахувати ним, поки Дорсер не підступив ближче й не вибив зброю одним точним рухом. Бебсон почав битися в істериці.

Дорсер із відразою начепив на нього кайданки.

— Та поводься ти як чоловік, — сказав він. Але відповіді не почув, Бебсон перебував мовби не з ними і вже не сприймав його слів.

Тавернер із задоволеним виглядом пройшов повз купку переляканих службовців і допоміжних працівників у дальні проектні офіси. Стримано кивнувши Леонові Сіплінґу, він схилився над його заваленим паперами столом.

Перший зі змінених ґештальтів уже блимав на записі. Обидва чоловіки застигли, вп’явшись у нього очима.

— Ну що? — спитав Тавернер, коли запис був готовий. — Спрацює, як думаєте?

— Має спрацювати, — знервовано відповів Сіплінґ. — Сподіваюся, ми не надто круто все розвернули... на розбудову системи пішло одинадцять років, знищувати доведеться також покроково.

— Щойно поповзе перша тріщина, вся будівля захитається, — Тавернер рушив до дверей. — Самі впораєтеся?

Сіплінґ глянув на Екмунда, який походжав на протилежному кінці офіса, не зводячи погляду з розгублених єнсівців.

— Думаю, так. А ви куди?

— Хочу подивитися, як сприйматиметься запис на екрані, як на нього реагуватимуть люди, — на порозі Тавернер затримався. — Це важке завдання: знешкоджувати ґештальт самотужки. Якийсь час ви навряд чи зможете розраховувати на чиюсь допомогу.

Сіплінґ кивнув на своїх колег, вони вже заходилися монтувати запис, намагаючись надолужити згаяний час.

— Вони залишаться на роботі, — заперечив він. — Поки одержуватимуть за неї зарплату.

Замислившись, Тавернер покрокував коридором у напрямку ліфта. За мить він уже спускався на нижній поверх.

Поблизу на розі вулиці перехожі скупчилися біля величезного екрана в очікуванні на вечірню телепередачу Джона Едварда Єнсі.

Ґештальт починався у звичному стилі. Поза всяким сумнівом: коли Сіплінґ хотів, він міг зробити якісний шматок. А в цьому випадку він створив практично цілий пиріг, а не лише окрему його частину.

У сорочці з закоченими рукавами й забруднених штанях Єнсі працював у своєму саду, тримаючи в руці лопатку й насунувши на очі солом’яного капелюха, він усміхався теплим сонячним променям. Усе було таким реальним, що Тавернер заледве не повірив, що така людина насправді існує. Але ж він сам бачив, як Сіплінґові колеги ретельно і фахово конструювали його з початку й до кінця.

— Добридень, — приязно почав Єнсі. Витираючи піт із розпашілого обличчя, він дещо незграбно звівся на ноги. — Боже, — похитав він головою, — оце спека, — Єнсі показав на клумбу з примулами. — Щойно їх висадив. Ох і намучився!

Поки що все йшло добре. Натовп безпристрасно поглинав свою порцію ідеології без жодного спротиву. По всьому Місяці, в кожному будинку, у школах, офісах, на розі кожної вулиці зараз показували той самий ґештальт. І покажуть іще не раз.

— Так, — повторив Єнсі, — спека ще та. Така погода на для примул — їм подобається тінь, — на швидкій вставці було видно, як він обережно висаджує примули в затінку біля гаража. — З другого боку, — вів далі Єнсі неквапно своїм доброзичливим голосом сусіда-з-за-паркану, — мої жоржини в’януть без світла.

Камера перестрибнула до жоржин, пишно розквітлих під палючим сонцем.

Умостившись на смугастому садовому стільчику, Єнсі зняв солом’яного капелюха й витер обличчя носовичком.

— Тож, — продовжив він дружнім тоном, — якби хтось запитав мене, що краще: тінь або сонце, я б йому відповів, що все залежить від того, примула ти чи жоржина, — він лукаво, по-хлопчачому підморгнув у об’єктив камери, посилаючи глядачам свою знамениту усмішку. — Напевно, я таки примула — годі з мене на сьогодні сонця.

Авдиторія сприйняла ці слова з розумінням. Це лише початок, проте якісь зміни — довготривалий процес. І Єнсі уже закладав для них підґрунтя.

Його приязна усмішка зблякла. Її заступив серйозний вираз обличчя з добре впізнаваним поглядом, який свідчив про глибоку замисленість промовця. Єнсі збирався розвинути свою думку: публіку готували до чергової порції мудрості. Проте вона була геть не така, як від нього звикли чути.