Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Наступного разу, — вів далі Шарп, — це сталося, коли мені виповнилося чотирнадцять. Вже минуло кілька місяців після закінчення війни. Ми поїхали подивитися, що залишилося від нашого міста. Але нічого не залишилося, тільки кратер із радіоактивним шлаком завглибшки кілька сотень футів. Групи спеціально навчених робітників спускалися на його дно. А я стояв на краю, спостерігаючи за ними. І раптом мене охопив страх, — він загасив цигарку й почекав, поки аналітик не дістане для нього ще одну. — Потім я поїхав звідти. Щоночі уві сні я бачив той кратер, його величезну мертву пащеку. Тож я сів у військову вантажівку й дістався нею до Сан-Франциско.

— Коли стався новий напад? — запитав Гамфріз.

Шарп роздратовано відповів:

— Відтоді це ставалося постійно: щоразу, коли я опинявся на висоті, щоразу, коли я підіймався чи спускався сходами, — у будь-якій ситуації, в якій я ризикував звідкись упасти. Проте боятися сходів власного дому... — він ненадовго замовк. — Я не можу здолати і трьох сходинок, — жалісливо промовив він. — Трьох бетонних сходинок.

— Пригадуєте якісь особливо кепські моменти поза тими, про які щойно розповіли?

— Я був закоханий у вродливу дівчину з каштановим волоссям, яка жила на верхньому поверсі хмарочоса «Етчесон». Може, і зараз там живе. Не знаю. Я піднявся з нею до п’ятого чи шостого поверху і... побажав їй солодких снів та спустився вниз, — Шарп іронічно додав: — Мабуть, вона подумала, що я з глузду з’їхав.

— А ще? — заохотив Гамфріз, подумки відзначивши появу сексуальної складової.

— Одного разу я відмовився від роботи, тому що вона передбачала подорожі літаком. Це стосувалося вивчення сільськогосподарських проектів.

Гамфріз заспокійливо сказав:

— Раніше аналітики дошукувалися джерел походження фобії. Сучасні ж запитують: на що вона впливає? Зазвичай фобія допомагає пацієнтові вийти з підсвідомо незручної для нього ситуації.

На обличчі Шарпа з’явився розчарований вираз.

— А чогось кращого ви не можете вигадати?

Гамфріз розгублено промимрив:

— Ну, я не стверджую, що згоден із цією теорією чи що вона обов’язково дієва у вашому випадку. Але я вам так скажу: ви боїтеся не падіння. Є щось таке, про що воно вам нагадує. Якщо нам пощастить, ми докопаємося до прототипного досвіду — того, що раніше називали первісною травмою, — підвівшись з крісла, аналітик підтяг трохи ближче якийсь апарат, що скидався на башту з електронних дзеркал. — Це моя лампа, — пояснив він. — Вона дозволить зняти бар’єри, які блокують спогади.

Шарп перелякано подивився на лампу.

— Слухайте, — знервовано сказав він. — Я не хочу, щоб мені змінювали свідомість. Може, я і невротик, проте я ціную свою особистість.

— Це ніяк не вплине на особистість, — нахилившись, Гамфріз під’єднав лампу до джерела живлення. — Цей пристрій лише відкриє доступ до спогадів, які блокує ваш раціональний центр. Я збираюся «відмотати» ваше життя до того моменту, коли вам було завдано травми, — і дізнатися про справжні причини ваших страхів.

Навколо нього сновигали чорні тіні. Шарп кричав і борюкався, намагаючись випручатися з пальців, що тримали його за руки і ноги. Щось ударило його в обличчя. Він закашлявся і сплюнув, відхаркнувши разом зі слиною кров і уламки розкришених зубів. На мить загорілося сліпуче світло, його розглядали.

— Мертвий? — поцікавився чийсь голос.

— Ще ні, — чиясь нога, мовби для перевірки, копнула Шарпа в бік. В очах потемніло, у напівсвідомості він почув, як тріснули ребра. — Але майже.

— Шарпе, чуєш мене? — прохрипів хтось над його вухом.

Він не відповів. Лежав, намагаючись не померти, намагаючись не пов’язувати себе з тією понівеченою, сплюндрованою плоттю, що колись була його тілом.

— Ти, може, вирішив, — вів далі голос, знайомий, вкрадливий, — що я захотів дати тобі останній шанс. Але ні, Шарпе. Твої шанси вичерпані. Я лише хочу розповісти тобі, що ми з тобою зробимо.

Важко дихаючи, він намагався не слухати. А також — хоч і марно — не відчувати, що вони раз за разом із ним робили.

— Ну гаразд, — врешті сказав знайомий голос, коли вони закінчили. — Тепер викиньте його.

Те, що лишилося від Пола Шарпа, підтягли до круглого люка. Навколо, в лячній пітьмі, клубочився туман, а наступної — моторошної — миті його виштовхнули просто в цю темінь. Він падав униз, але не кричав.

Бо не мав чим кричати. Фізично не міг.

Відключивши лампу, Гамфріз нахилився над зіщуленим чоловіком і почав його будити.

— Шарпе! — голосно скомандував він. — Прокидайтеся!

Виходьте зі сну!

Чоловік застогнав, кліпнув очима, заворушився. На його обличчі застиг вираз неприкритої, нестерпної муки.

— Господи, — прошепотів він, його погляд був ще порожній, а тіло знесилене тортурами. — Вони...

— Ви повернулися, — сказав Гамфріз, і сам вражений тим, що витяг на поверхню. — Нема про що хвилюватися, ви у цілковитій безпеці. Усе вже позаду... це сталося багато років тому.

— Позаду, — жалібно пробурмотів Шарп.

— Ви знову тут, у сучасності. Розумієте?

— Так, — проказав Шарп. — Але... що це було? Вони виштовхнули мене... кудись. І я полетів, — його затрусило. — Я впав.