Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Тут росла бавовна. А ще качанний салат, виноград, оливки, абрикоси — і те, що мені найбільше запам’яталося, коли ми з родиною подорожували Феніксом: евкаліптові дерева.

— Нам не вдасться усе це відновити, — розчаровано заявив експерт. — А що це за дивовижа — евкаліпт? Ніколи про таке не чув.

— Його вже не лишилося у Сполучених Штатах, — знизав плечима Шарп. — Хіба що в Австралії.

Гамфріз слухав, щось занотовуючи.

— Гаразд, — голосно сказав він, вимикаючи лампу. — Шарп, прокидайтеся.

Пол Шарп щось невдоволено забурчав і розплющив очі.

— Що... — насилу випроставшись, він позіхнув, потягнувся і сонно роззирнувся кабінетом. — Там було щось про меліорацію. Я контролював роботу команди реконструкторів. Розмовляв з якимось хлопцем.

— Коли ви почали відновлювати Фенікс? — запитав Гамфріз. — Схоже, ця інофрмація є важливою для того часопросторового сегменту.

Шарп нахмурився.

— Фенікс? Ми взагалі ще не починали там відновних робіт. Вони лише в проекті. Сподіваємося перейти до нього аж наступного року.

— Ви певні цього?

— Авжеж. Це моя робота.

— Мені доведеться знову відіслати вас назад, — похитав головою Гамфріз, потягнувшись до лампи.

— Щось не так?

Лампа увімкнулася.

— Розслабтеся, — різко звелів Гамфріз, аж надто різко як для професіонала. Похопившись, він заспокійливо додав: — Я хочу розширити перспективу. Мені потрібно побачити, що передувало меліорації Фенікса.

У недорогій кав’ярні бізнес-кварталу, розділені стільницею, один навпроти одного сиділи двоє чоловіків.

— Вибач, — нетерпляче кинув Пол Шарп. — Мушу повертатися на роботу, — із цими словами він узяв зі столу чашку й одним ковтком допив свою ерзац-каву.

Високий худорлявий чоловік спокійно відсунув порожню тарілку і запалив сигару, відхилившись на спинку стільця.

— Уже два роки, — роздратовано сказав Джіллер, — ти водиш нас за носа. Правду кажучи, мені це набридло.

— Воджу за носа? — Шарп підвівся зі свого стільця. — Не розумію, про що йдеться.

— Ти вирішив відродити сільськогосподарські землі — і обрав для цього Фенікс. Тож не кажи, що вас цікавить лише промисловість. І як довго людям чекати, як їм виживати? Якщо ти не повернеш їм ферми та землі...

— Яким іще людям?

Джіллер вибухнув:

— Людям Пенталуми. Людям, які оселилися навколо вирв.

Шарп із подивом пробурмотів:

— Я й не знав, що там іще хтось залишився. Всі мали б переселитися до найближчих відбудованих регіонів — до Сан-Франциско чи Сакраменто.

— То ти не читав жодної з наших петицій, — тихо сказав Джіллер.

Шарп почервонів.

— Скажу чесно — ні. Та й навіщо? Навіть якщо серед шлаку оселилися люди, це не змінює суті, цей район приречений. Ви мусите піти звідти, покинути це місце, — і додав: — Як покинув його я.

Джіллер на це тихо відповів:

— Ти б не пішов, якби у тебе там була ферма. Якби твоя родина століттями обробляла цю землю. Це не те саме, що тримати аптеку. Аптеки однакові в усьому світі.

— Так само, як ферми.

— Ні, — сухо заперечив Джіллер. — Рідна земля, земля твоїх предків, має особливе значення. Ми житимемо там, поки не помремо чи поки ти не зміниш свого рішення, — машинально взявши зі столу рахунок, він додав: — Мені жаль тебе, Поле. У тебе ніколи не було коріння, яке маємо ми. Шкода, тобі цього ніколи не збагнути, — засунувши руку в кишеню плаща, щоб дістати гаманець, він спитав: — Коли ти зможеш вилетіти туди?

— Вилетіти?! — перепитав Шарп, здригнувшись. — Та нікуди я не полечу.

— Тобі треба повернутися і поглянути на місто. Ти не можеш нічого вирішувати, не подивившись на тих людей, не побачивши, як вони живуть.

— Ні, — твердо відповів Шарп. — Це виключено. Я ухвалю своє рішення на підставі звітів.

Джіллер спохмурнів.

— Ти полетиш, — стояв на своєму він.

— Я швидше помру!

Джіллер кивнув.

— Може, так воно і буде. Але ти полетиш. І подивишся на тих, кого прирікаєш на смерть. Май мужність подивитися на наслідки своїх дій, — він вийняв кишеньковий календарик і нашкрябав там позначку поряд з якоюсь датою. Підштовхнувши календарик через стіл до Шарпа, він сказав: — Ми зайдемо у твій кабінет і прихопимо тебе з собою. У нас є літак, яким ми дістаємося сюди. Він належить мені. Це чудове судно.

Затремтівши, Шарп подивився на календарик. Гамфріз з-за плеча свого наляканого, скоцюрбленого пацієнта теж кинув погляд на дату.

Він був правий. Травматичний випадок — витіснений спогад Шарпа — стосувався не минулого.

Шарп страждав від фобії, спричиненої подією, що станеться за шість місяців у майбутньому.

— Зможете підвестися на ноги? — запитав Гамфріз.

Пол Шарп слабко заворушився.

— Я... — почав було він і замовк.

— Лампи більше не буде, — запевнив його Гамфріз. — На сьогодні досить. Я хотів пробудити у вас спогади про події, що відбулися задовго до самої травми.

— Тепер я почуваюся ліпше.

— Спробуйте підвестися, — Гамфріз підійшов до Шарпа і постояв, чекаючи, поки той зведеться на неслухняні ноги.

— Так, — видихнув Шарп. — Страх відступив. А що там було — останнього разу? Я сидів у якійсь кав’ярні. З Джіллером.

Гамфріз дістав свій блокнот для рецептів.