Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Обов’язок! Думаєш, влада найняла мене бути лоббістом якоїсь посередньої фермерської області? — Шарп почервонів від обурення. — Наскільки мені відомо...

— Ми — твої земляки, — не поступався Джіллер. — А земляки — понад усе.

Нарешті здихавшись відвідувача, Шарп іще довго стояв у нічній пітьмі, споглядаючи дорогу, освітлену фарами машини Джіллера, що нею віддалялася. Що ж, сказав він собі, так влаштовано світ: я — понад усе, а після мене хоч потоп.

Зітхнувши, він розвернувся й пішов до ґанку свого будинку. З вікон лилося привітне світло. Здригнувшись, він витягнув руку й схопився за поруччя.

І от, коли він незграбно підіймався сходами, сталося щось жахливе.

Раптом у всіх вікнах згасло світло. Поруччя розчинилося під його рукою. Вуха заповнив оглушливий, пронизливий вереск. Він падав. Гарячково розмахуючи руками, намагався за щось ухопитися, проте навколо простиралася лиш темна порожнеча: пропали предмети, пропала дійсність, під ногами була тільки незмірна безодня, в яку він падав, нетямлячись від жаху й оглухнувши від власного крику.

— Допоможіть! — щосили волав він, але ніхто його не чув. — Я падаю!

За якусь мить, хапаючи ротом повітря, він отямився на росяному моріжку, стискаючи в руках траву й багно. За два фути від ґанку — вочевидь, він у темряві перечепився через першу сходинку і впав. Цілком звична річ: світло з вікон затулило бетонне поруччя. Усе це зайняло лічені секунди, він усім тілом гепнувся на землю. Із лоба цебеніла кров, мабуть, він його розбив, коли падав.

Яка дурня! Перелякався, мов дитина.

Злий сам на себе, він звівся на тремтливі ноги й піднявся сходами. Увійшовши до будинку, прихилився до стіни і застиг, здригаючись та відсапуючись. Поволі страх відступив, і він почав приходити до тями.

Чому його так лякає падіння?

Із цим треба було щось робити. Цього разу все було навіть гірше, ніж раніше, навіть гірше, ніж тоді, коли він зашпортався, виходячи з офісного ліфта, — і вмить, забувши про все, перетворився на нажахане й верескливе створіння посеред людного коридору.

Що ж буде з ним, якщо він упаде насправді? Якщо він, наприклад, спіткнеться на одному з містків, що з’єднують головні офісні будівлі Лос-Анджелеса? Йому не дозволять упасти захисні екрани, це ще нікому не завдавало фізичної шкоди, хоч люди вічно там падали. І все ж цей психологічний шок може стати фатальним для нього. Стане фатальним; принаймні для його свідомості.

Він узяв собі за правило: більше не ходити містками. В жодному разі. І оминав їх десятою дорогою, відтепер мости стали для нього таким самим злом, як і перельоти. З 1982 року він не піднімався з поверхні планети. А в останні кілька років уникав навіть офісів, розташованих вище за десятий поверх.

Але як йому, не користуючись міжбудинковими містками, діставатися свого кабінету? Туди можна було потрапити, лише пройшовши містком: вузькою металевою доріжкою, що вела від офісних приміщень.

Спітнілий, нажаханий, він осів у кріслі й довгий час просидів там, скоцюрбившись, міркуючи над тим, як йому втриматися на посаді, як не втратити роботи.

І як лишитися живим.

Гамфріз ще трохи зачекав, проте, схоже, пацієнт закінчив свою розповідь.

— Чи поможе вам, — почав Гамфріз, — якщо я скажу, що страх падіння — доволі поширена фобія?

— Ні, — відповів Шарп.

— Зрештою, це й справді навряд чи вам зарадить. Ви казали, що таке вже траплялося з вами раніше. Коли ви вперше відчули цей страх?

— Тоді мені було вісім. Війна тривала вже два роки. Я був на поверхні, оглядав свій город, — Шарп слабко всміхнувся. — Навіть дитиною я захоплювався городництвом. Сан-франциська система зафіксувала викидний слід радянської ракети, і всі сигнальні вежі враз заблимали, як «римські свічки». Я був неподалік від укриття. Кинувся туди, підняв люк і почав спускатися вниз. Внизу на мене чекали мама з татом. Вони гукнули, щоб я поквапився. Тож я побіг сходинками.

— І впали? — із розумінням запитав Гамфріз.

— Ні, не впав, мені раптом стало страшно. Я завмер і не міг рушити з місця. Батьки кричали, щоб я швидко спускався. Хотіли закрити нижній люк, але не могли цього зробити, поки я не спущуся.

Гамфріз поморщився і докинув:

— Так, пригадую ці старі дворівневі укриття. Цікаво, чи багато людей потрапили у пастку між верхнім і нижнім люком? — Він уважним поглядом подивився на пацієнта. — Ви чули про подібні випадки, коли були дитиною? Про людей, які лишилися на сходах, не в змозі ані вибігти назовні, ані спуститися донизу...

— Та не боявся я ніяких пасток! Мене лякало тільки падіння — я боявся, що полечу зі сходів униз головою, — Шарп облизав пересохлі губи. — Тож я розвернувся... — він здригнувся, — ... і вибрався надвір.

— Під час нападу?

— Ракету збили. Та, поки її не знешкодили, я доглядав за своїми овочами. Батьки мені потім дали добрячого прочухана.

Подумки Гамфріз зафіксував: витоки почуття провини.