Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Кожен звіт відрізнявся від попереднього, — підсумував Ендертон. — Кожен був унікальний. Однак, два з них узгоджувалися в одному пункті. Якщо мене лишити на волі, я вб’ю Кеплена. Це породило ілюзію звіту більшості. Власне, цим усе й було — ілюзією. Звіт «Донни» і «Джеррі», так званий звіт меншості, й половина звіту більшості були хибними. Із них трьох рацію мав тільки «Майк» — позаяк після нього не з’явилося звіту, який би його спростував. Ось такі справи.

Вражений Вітвер біг за вантажівкою, і його гладеньке ясне обличчя кривилося від занепокоєння.

— А ще раз таке може статися? Може, нам змінити систему?

— Це може статися лише за однієї обставини, — відповів Ендертон. — Моя ситуація була винятковою, бо в мене був доступ до інформації. Це могло б статися знову тільки з наступним комісаром поліції. Тож будьте насторожі, — він посміхнувся, його потішало Вітверове сум’яття. Лайза стиснула червоні губи й прихилилася до плеча Ендертона. — Не втрачайте пильності, — порадив він Вітверу. — Це може статися з вами коли завгодно.

Механізм спогаду

Аналітик привітався:

— Мене звати Гамфріз, ви призначили зі мною зустріч, — обличчя пацієнта було спотворене таким страхом і відчаєм, що Гамфріз змушений був додати: — Я міг би розповісти вам жарт про аналітиків, якщо це вам допоможе. Або нагадати, що отримую зарплату від Національного фонду охорони здоров’я, тож вам цей прийом не коштуватиме ані цента. Також міг би описати випадок із психоаналітиком Ю., що вкоротив собі віку через панічні напади, спричинені неправдивими даними, які він вказав у своїй довідці про доходи.

Пацієнт мимоволі усміхнувся.

— Я чув про це. Отже, психоаналітики також помиляються, — він звівся на ноги й простяг руку, щоб привітатися. — Мене звати Пол Шарп. Моя секретарка домовилася з вами про зустріч. У мене виникла невелика проблема, так, нічого серйозного, проте я хотів би її позбутися.

З виразу його обличчя аналітик зрозумів, що проблема була геть не маленькою, і якщо її не вирішити, для пацієнта все може закінчитися великим неприємностями.

— Заходьте, — приязно запросив Гамфріз, відчиняючи двері свого офісу, — сядьмо й поговорімо.

Опустившись у м’яке крісло, Шарп випростав ноги.

— У вас немає канапи, — зауважив він.

— Канапа зникла ще десь у вісімдесятих, — відповів Гамфріз. — Повоєнні аналітики мають достатньо впевненості, щоб розмовляти з пацієнтами лицем до лиця, — він запропонував Шарпові цигарку й закурив сам. — Ваша секретарка не посвячувала мене в подробиці, лише сказала, що ви хочете записатися до мене на прийом.

Шарп спитав:

— Можна відверто?

— Я зв’язаний договором, — відповів Гамфріз із гордістю. — Якщо будь-що зі сказаного вами потрапить до служби безпеки, я втрачу близько десяти тисяч доларів сріблом Східного блоку — монетами, не папірцями.

— Цього мені достатньо, — кивнув Шарп і почав розповідати. — Я фінансист, працюю у Міністерстві аграрної політики, у відділі з відновлення територій. Я обстежую вирви від водневих бомб, з’ясовую, чи можна щось відбудувати, — він виправився: — Тобто, насправді, я аналізую звіти про ці вирви і даю рекомендації. За моєю вказівкою, наприклад, відродили ферми біля Сакраменто й промислове кільце тут, у Лос-Анджелесі.

Гамфріз був вражений, але цього не показував. Перед ним сидів чоловік, дотичний до влади. Йому стало дивно, що Шарп, як і будь-який охоплений страхом громадянин, звернувся по терапію до Психічного фронту.

— Моя невістка урвала непоганий шматок з відновлення Сакраменто, — зауважив Гамфріз. — У неї колись там був невеликий горіховий сад. Влада розчистила попіл, відновила дім і прибудови, навіть насадила кілька десятків нових дерев. Якщо забути про травму ноги, вона живе тепер навіть краще, ніж до війни.

— Ми пишаємося цим нашим проектом, — заявив Шарп.

Раптом він упрів, на його гладкому блідому чолі виступили краплі поту, рука, в якій чоловік тримав цигарку, тремтіла. — Авжеж, у мене є особистий інтерес у розбудові Південної Каліфорнії. Я народився там, біля Петалуми, де кури раніше давали до мільйона яєць... — і тут голос зрадив йому. — Гамфрізе, — прошепотів він, — що мені робити?

— Для початку, — сказав Гамфріз, — мені потрібно мати більше інформації.

— У мене... — розгублено посміхнувся Шарп, — ...у мене щось на кшталт галюцінації. Таке триває вже роками, але щодалі, то стає все гірше. Я намагався викинути це з голови, проте... — він зробив безпомічний жест рукою, — ...вони повертаються, і чимраз сильніші, чіткіші.

Поряд із столом Гамфріза непомітно працювали диктофон і відеокамера, які вели запис прийому.

— Розкажіть мені про ці галюцинації, — попросив аналітик. — Можливо, тоді я зможу поясинити, чому ви їх бачите.