Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Вікно! — гукнув його засапаний напарник. До квартири ввійшли ще двоє, тепер уся група була на місці. — Скла немає, мов і не було. Саме так він сюди й потрапив.

— Але ж його тут немає, — рудий знову з’явився на порозі кухні, він увімкнув світло і зайшов, тримаючи в руці пістолет. — Дивно... ми ввірвалися одразу, щойно почули сигнал, — він недовірливо глянув на наручний годинник. — Розенбурґ помер лише кілька секунд тому... Як він зміг так швидко втекти?

Стоячи на ґанку, Едвард Екере весь час чув цей голос.

Останні пів години його звучання перетворилося на деренчливе, пронизливе квиління. Стишений, майже беззвучний, він продовжував механічно вигукувати свій заклик.

— Ти втомився, — зауважив Екерc. — Іди додому. Набери гарячу ванну...

— Ні, — відповів голос, перервавши свою тираду. Голос долинав справа, з великої підсвіченої будки, встановленої noceред темного тротуару за кілька метрів від Екерса. На неоновому екрані знов і знов спалахував напис:

ГАНЬБА!

Тридцять разів — він порахував — за останні кілька хвилин екран привертав увагу перехожих, і чоловік у будці виголошував свою промову. За будкою було кілька театрів та ресторанів: вдале розташування.

Проте будку поставили тут не заради натовпу. Тиради мали на меті дошкулити Екерсові та працівникам суміжних із ним офісів, вони призначалися для Міністерства внутрішніх справ.

Екере чув це набридливе бурчання стільки місяців, що заледве його помічав. Як шурхіт крапель дощу по даху. Як гудіння машин. Він позіхнув, схрестив на грудях руки і почав чекати.

— Ганьба! — ледь прохрипів голос. — Ну ж бо, Екерсе! Скажи бодай щось — а ні, то зроби бодай щось.

— Я зачекаю, — байдуже відповів Екере.

Групі містян середнього на вигляд статку роздали флаєри, коли вони проходили повз будку. Ті байдуже рушили далі й одразу викинули листівки позад себе на тротуар, Екере зареготав.

— І чого б то я сміявся? — пробурчав голос. — Це геть не смішно, ми друкуємо їх за немалі гроші.

— За свої гроші? — поцікавився Екере.

— Частково, — сьогодні Ґерт почувався самотнім. — А чого ти чекаєш? Що сталося? Я бачив, як кілька хвилин тому з даху піднімалися поліцейські.

— Може, затримаємо злочинця, — відповів Екере, — сталося вбивство.

Праворуч у темряві чоловік засовався у своїй похмурій пропагандистській будці.

— Он як? — почувся голос Герві Ґерта. Він висунувся з будки, і ці двоє втупилися один в одного: акуратно підстрижений, вгодований, вдягнений у солідне пальто Екере і худий, набагато молодший Ґерт із видовженим голодним обличчям, що складалося, здавалось, лише з носа і чола.

— Тож, як бачиш, — сказав Екере, — нам таки потрібна система. Не будь утопістом.

— Чоловіка вбили, а ти відновлюєш моральну рівновагу, вбиваючи вбивцю? — Ґерт судомно підвищив голос: — Ганьба! Ганьба системі, що прирікає людей на неминучу смерть!

— Візьміть наш флаєр! — Екере почав знущально мавпувати Ґерта. — І наші слогани! А краще і те, й інше. То що ви пропонуєте замість системи?

Голос Ґерта зробився переконано-гордим.

— Освіту.

Розвеселившись, Екере допитувався:

— Оце й усе? Думаєте, що тільки освіта зупинить протиправні дії? Що злочинці просто... погано освічені?

— Ще, звісно, психотерапія, — Ґерт витягнув із будки шию з кістлявим напруженим обличчям, мов зацікавлена черепаха. — Вони — хворі... тому й чинять злочини, здорова людина на злочин не піде. А ви робите тільки гірше, ви підтримуєте недосконале суспільство і караєте за насильство, — і зі звинувачувальними нотками в голосі він тицьнув пальцем в Екерса: — Ти — ось хто справжній правопорушник, ти і все ваше Міністерство внутрішніх справ. Ти і вся ганебна Система вигнання.

Знову і знову на неоновому екрані спалахувало: «ГАНЬБА!» Це був заклик проти системи примусового заслання для порушників порядку, проти системи, що запроторювала засуджену людську істоту до якоїсь випадково вибраної глушини зоряного Всесвіту, витісняла її в той далекий і всіма забутий закуток, де вона не зможе завдати ніякої шкоди.

— Принаймні ніякої шкоди для нас, — подумав уголос Екере.

Ґерт не забарився із звичним аргументом:

— Атож, а як щодо тамтешніх жителів?

Тамтешнім не позаздриш. Утім, вигнанець витрачав усі свої сили і час на пошук дороги назад до Сонячної системи. Якщо він повертався, перш ніж померти від старості, суспільство приймало його назад. Неабияке випробування... особливо для когось, хто ніколи не покидав меж нью-йоркського мегаполіса.

У Всесвіті — ймовірно — чимало засланців, які працюють на полях чужини, послуговуючись примітивними серпами. Закапелки Всесвіту населені переважно землеробами, це ізольовані аграрні анклави, що виживають бартером фруктів, овочів і товарів ручної роботи.

— А ти знав, — запитав Екере, — що в Добу монархій дрібних крадіїв вішали?

— Ганьба! — монотонно пробурмотів Ґерт, знову вмощуючись у своїй будці. Екран ожив, роздавання флаєрів поновилося. А Екере нетерпляче вдивлявся у вечірню вулицю в очікуванні машини швидкої допомоги.