Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Шикарне місце. На П’ятій авеню повно всіляких нероб, — сказав Екере і попрямував до вітальні поглянути, як детектори збирають речові докази.

Клиноподібний пристрій з короткозорою повільністю плазував килимом. Він отримував дані на мікроскопічному рівні з чітко окресленої ділянки дослідження. Щойно щось знаходив, дані надсилалися до міністерського офісу, у центральну базу даних, що містила інформацію про цивільне населення у вигляді перфокарток із нескінченною множиною міжкарткових відсилань.

Піднявши слухавку, Екере зателефонував дружині.

— Сьогодні я не прийду додому, — повідомив він їй. — Справи.

Коротка пауза, відтак Еллен відповіла:

— Он як? — холодно спитала вона. — Що ж, дякую, що повідомив.

В іншій кімнаті двоє полісменів задоволено розглядали нову знахідку, що могла вивести на слід убивці.

— Я тобі зателефоную, — поспіхом сказав він Еллен, — коли виходитиму з роботи. Бувай.

— Бувай, — коротко сказала Еллен, встигнувши покласти слухавку раніше за нього.

Новою знахідкою був непошкоджений «аудіожучок», встановлений під торшером. Магнітофонна касета — досі не вимкнена — приязно підморгувала їм; на плівці зберігся запис проміжку часу, коли сталося вбивство.

— Тут усе, — радісно усміхаючись, повідомив Екерсу полісмен. — «Жучок» почав вести запис, ще як Гаймі не було вдома.

— Ви його вже прослухали?

— Не повністю. Там є кілька слів, сказаних убивцею. Цього має вистачити.

Екере зв’язався з Міністерством.

— Ви ввели в базу даних речові докази зі справи Розенбурґа?

— Тільки перший, — відповів програміст. — Коло підозрюваних, як завжди, широке: близько шести мільярдів імен.

За десять хвилин база перевірила другий доказ. Людей з першою групою крові та 46-47 розміром ноги було трохи більше мільярда. Третя ознака — курець. Це знизило показник, але не набагато: менше мільярда. Більшість дорослих курила.

— Аудіозапис швидко звузить коло підозрюваних, — зауважив Лерой Бім, який стояв поряд із Екерсом зі схрещеними на грудях руками, щоб приховати випнуту кишеню пальта. — Принаймні дізнаємося вік.

Аналіз аудіоплівки вказав на вік від тридцяти до сорока років. І — з огляду на тембр — на чоловіка вагою близько двохсот фунтів. Дещо пізніше поліція оглянула сталеву віконну раму й виявила прогин. Це підтверджувало вагу підозрюваного. Тепер ознак було шість, включно зі статтю (чоловічою). Кількість людей, які мали б усі ці ознаки, зменшувалася на очах.

— Уже недовго лишилося чекати, — бадьоро сказав Екере. — У зовнішній стіні стирчить залишений ним шматочок емалі, за яким ми дізнаємося все про фарбу.

Бім озвався:

— Гаразд, я іду. Успіхів вам тут.

— Залишайтеся.

— Вибачте, — Бім рушив до дверей у коридор. — Це ваша справа, не моя. У мене і своїх повно... Я веду розслідування для одного впливового концерну з видобутку кольорових металів.

Екере кинув погляд на його пальто.

— Ви що, вагітний?

— Та ніби ні, — відказав Бім, почервонівши. — Я веду цілком добропорядне життя, — і він незграбно поплескав себе по випнутому на животі пальту. — Ви про це?

Один із полісменів радісним вигуком покликав інших до вікна. Там було знайдено дві дрібки тютюну для люльки: уточнення третьої ознаки.

— Чудово, — похвалив полісмена Екере, відвертаючись від Біма і вмить забуваючи про нього.

Бім пішов.

Невдовзі він уже мчав містом, прямуючи до власної лабораторії. У нього було невеличке й повністю незалежне детективне агентство, яке він очолював, не отримуючи державної фінансової підтримки. Поряд із ним на сидінні лежав портативний телевізор, пристрій усе ще мовчав.

— По-перше, — оголосив одягнений у піжаму технік Біма, — ця штука має десь у сім разів потужніше джерело енергії, аніж портативний телевізор. А ще ми вловили Гамма-випромінювання, — він показав йому дані детектора. — Тож ви праві: це — не телевізор.

Бім обережно взяв маленький пристрій з лабораторного стола. Спливло вже п’ять годин, а він і досі нічого про нього не дізнався. Взявшись за задню панель, він щосили смикнув за неї. Але пристрій не хотів відчинятися. І не тому, що панель застрягла: на цій штуковині взагалі не було жодних швів. Це не була задня панель, вона лише так виглядала.

— Що ж це тоді? — запитав він.

— Є багато варіантів, — неохоче визнав технік, його витягли із затишного дому, і зараз було о пів на третю ночі. — Це може бути чимось на кшталт сканера. Бомбою. Зброєю. Та будь-яким приладом.

Бім обмацав корпус з усіх боків, шукаючи якоїсь зачіпки.

— Це монолітна форма, — пробурмотів він. — Поверхня абсолютно гладенька.

— Отож-бо і воно. Усі шви несправжні, а корпус суцільний. До того ж надміцний, — додав технік. — Я пробував відколупати шматочок для аналізу, проте... — він зробив безпомічний жест руками, — марно.

— Гарантовано не розіб’ється у разі падіння, — відсторонено міркував Бім. — Новий надміцний пластик, — він енергійно потрусив прилад, і його вухо вловило глухе бряжчання металевих деталей. — Там усередині щось є.

— Ми відкриємо цю штуку, — пообіцяв технік, — але не сьогодні.