Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Це заважає мені жити, — затинаючись, квапливо заговорив він. — Щоразу, коли я бачу сходи, я відчуваю нездоланне бажання ними піднятися. І літаки — я весь час літаю. У мене є власний літак, він для мене задорогий, та я мусив його придбати.

— Розумію, — повторив Бемберґ. — Знаєте, — приязно продовжив він, — усе не так і погано. Врешті-решт, це не становить загрози для вашого життя.

Джіллер безпомічно пояснив:

— Але коли я опиняюся нагорі... — він судомно сковтнув, і в його темних очах загорівся дивний вогник. — Докторе, коли я опиняюся нагорі, чи то в офісній будівлі, чи то в літаку... мене охоплює інше настирливе бажання.

— І яке ж?

— Я... — Джіллер здригнувся, — ... я відчуваю непереборне бажання штовхати людей.

— Штовхати?

— Так, за вікно. Вниз. — Джіллер проілюстрував свої слова жестами. — Докторе, що мені робити? Я боюсь, що можу когось убити. Одного разу я штовхнув плечем якогось коротуна, а нещодавно переді мною на ескалаторі стояла дівчина, і я шарпнув її за одяг. Вона впала і травмувалася.

— Розумію, — кивнув доктор. Витіснена ворожість, подумав він. Пов’язана із сексом. Нічого незвичайного.

Він потягнувся до своєї лампи.

Невиправна М

I

Машина була один фут завширшки і два фути завдовжки, своїм виглядом вона нагадувала збільшену бляшану коробку з-під печива. Тихо й дуже обережно машина повзла по стіні бетонного будинку, потім випустила два прогумовані колеса і перейшла до першої фази свого завдання.

З її задньої частини з’явився уламок блакитної емалі. Машина встромила його у шерехатий бетон і продовжила свій рух. Вертикальною бетонною стіною видерлася до вертикальної сталевої рами: машина дісталася вікна. Тут вона зупинилася, і з неї випав мікроскопічний клаптик тканини. Цю тканину вона акуратно заштовхала в щілину сталевої рами.

У холодній чорноті за вікном машина була практично невидима. Світло далеких авто побіжно торкнулося її, відбившись на гладенькому корпусі, і згасло за рогом. Машина поновила свою роботу.

Вона сконструювала пластикову підставку й розплавила віконну шибку. Із тьмяно освітленої квартири не долинало ані звуку: нікого не було вдома. Вкрита рештками скла, машина перелізла через віконну раму й зацікавлено підняла рецептор.

Отак вслухаючись, вона прицільно натиснула на сталеву раму з чітко відміряною силою у двісті фунтів, рама покірно прогнулася. Задоволена, машина сповзла внутрішньою стіною на пухнастий килим. Тут вона почала другу фазу своєї роботи.

Одна-однісінька людська волосина — фолікул і шматочок лупи з голови — випала з неї на дерев’яну підлогу біля торшера. Неподалік від фортепіано вона церемонно розклала дві дрібки сушеного тютюну. Машина вичекала десять секунд, тоді у неї всередині клацнула касета звукозапису, і вона раптом лайнулася: «Чорт!..»

Дивно, проте її голос виявився грубим, чоловічим.

Машина підкотилася до замкнених дверей гардеробної кімнати. Дерев’яною поверхнею вона видерлася до замкового механізму, засунула в нього тоненький штир і провернула, немов ключ. За вішаками з верхнім одягом причаїлося маленьке гніздо з батарейок та дротів: відеомагнітофон на автономному живленні. Машина знищила плівку — це мало вирішальне значення, — а потім, виїхавши з гардеробної, виплюнула краплину крові на скалки й дроти, які колись були об’єктивом. Крапля крові мала навіть іще більше значення.

Коли машина заходилася формувати відбиток каблука на брудному килимовому покритті, яким було встелено підлогу гардеробної, з коридора почувся різкий звук. Машина перервала свою роботу й принишкла. За мить до помешкання зайшов невисокий чоловік середнього віку, тримаючи в одній руці плащ, а в другій — портфель.

— Господи Боже! — вигукнув він, помітивши машину, й завмер на місці. — Що ти таке?

Машина підняла сопло в передній частині й вистрілила вибуховою кулею в лису голову чоловіка. Куля потрапила в череп і розірвалася всередині нього. Усе ще стискаючи в руках плащ і портфель, із подивом на обличчі, чоловік упав на килим. Його окуляри, зламані під час падіння, повисли на одному вусі. Тіло судомно здригнулося, а потім нерухомо затихло. Чудово!

Щоб завершити завдання, потрібно було здійснити ще два кроки, проте основну частину роботи було виконано. Машина поклала обгорілий сірник у чисту попільничку, що стояла на каміні, і в’їхала на кухню в пошуках склянки для води. Вона саме повзла по раковині, коли її заскочив шум людських голосів.

— Ось ця квартира, — дуже чітко прозвучав поблизу чийсь голос.

— Пильнуй — він може бути ще тут, — застеріг інший голос, чоловічий, як і перший. Вхідні двері грюкнули, вибиті поштовхом плеча, і двоє людей у пальтах увірвалися до помешкання. Зачувши їх, машина звалилася на кухонну підлогу, забувши про склянку. Сталася якась помилка. Її прямокутні контури заколивалися, ставши вертикально, машина змінила форму, замаскувавшись під звичайний телевізор.

Вона прибрала цього вимушеного вигляду якраз перед тим, як один із чоловіків — високий, рудоволосий — зазирнув до кухні.

— Тут нікого, — швидко доповів він і пішов далі.