Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Я цього не переживу, — тужливо промовив Ієн. — Я не надто здатний пристосовуватися до обставин. Усе це скидається на якесь страхіття: Люк контролює пепулу, Ніколь — стара бабця, навіщо ми туди йдемо? Чи не краще нам повернутися до колишніх часів, коли ми бачили її тільки по телевізору, а в житті побачимо хіба що раз, і то здаля, як ти у Шрівпорті? Для мене цього було б достатньо. Я хочу бачити тільки це, тільки її зображення... Давай повернемося, га?

— Ні, — вперся Ел. — Ми мусимо довести справу до кінця. Крім того, нагадаю тобі, що ти завжди можеш емігрувати на Марс.

Стоянка уже злетіла і рухалася в напрямку Східного узбережжя та Вашингтона.

Коли вони приземлилися, їх тепло зустрів Слізек — огрядний, доброзичливий чоловічок. Він потиснув їм руки, і вони попрямували до службового входу в Білий дім.

— Амбіційна ж у вас програма, — торохтів він, — але, якщо ви впораєтеся, я, ми всі, тобто родина першої леді, будемо тільки раді, як і сама перша леді, яка жваво цікавиться всіма формами оригінальної творчості. У ваших резюме зазначено, що ви вивчали ранні дискові записи 1920-х років, здійснені джаґ-бендами, що вижили після Американської громадянської війни, тож маєте бути оригінальними джаґістами, щоправда, класичного, а не народного спрямування.

— Саме так, сер, — підтвердив Ел.

— І все ж чи не погодилися б ви виконати що-небудь з фольклору? — запитав Слізек, коли вони минали охоронців, що застигли біля службового входу до Білого дому. За дверима простягався довгий, застелений килимами коридор зі штучними свічками в канделябрах, розвішаних на рівній відстані один від одного. — Наприклад, ми радили б «Rockabye Му Sarah Jane». Вона є у вашому репертуарі?

— Є, — коротко відповів Ел. — Ми виконаємо її наприкінці нашої програми.

— Чудово, — схвально мовив Слізек, люб’язно пропускаючи їх уперед. — Дозвольте поцікавитися, а що це за істота у вас на руках? — він скоса поглянув на пепулу, і його ентузіазм дещо пригас. — Вона жива?

— Це тотемна тварина, — відказав Ел.

— Тобто якийсь забобонний оберіг? Талісман?

— Атож, — ствердно кивнув головою Ел. — Вона допомагає нам погамувати страх перед виходом на сцену, — і він поплескав пепулу по голові. — А ще вона — частина нашого виступу, вона танцює, поки ми граємо. Ну, знаєте, як дресована мавпочка.

— Оце так! — вигукнув Слізек із наново віднайденим ентузіазмом. — Тепер мені зрозуміло... Ніколь це сподобається; вона любить м’якеньких пухнастих істот, — він притримав для них двері.

За дверима сиділа вона.

Як Люк міг так помилятися, подумав Ієн. Вона була навіть вродливішою, ніж на екрані, і набагато реальнішою, це було найголовнішою відмінністю: те, що вона була така непідробна, така справжня, побачена на власні очі. Вона сиділа у блякло-синіх джинсах та мокасинах, у недбало застібнутій білій сорочці, крізь яку він бачив — чи тільки уявляв, що бачив, — її засмаглу гладеньку шкіру... У якій неформальній обстановці вона нас приймає! Без удавання, без сценічності. Її коротко підстрижене волосся не приховує чудової форми шиї та вух. А ще, подумав він, вона така молода. На вигляд їй нема і двадцяти. Сповнена такої життєвої сили! Телевізор не передає того ніжного серпанку, що огортає її постать.

— Нікі, — сказав Слізек, — ось і класичні джаґісти.

Вона підвела погляд від газети, яку читала, усміхнулася.

— Доброго ранку, — привіталася вона. — Ви вже поснідали? Вам можуть подати канадський бекон, круасани і каву, якщо забажаєте, — дивна річ, але її голос, здавалося, йшов не від неї, він лунав звідкілясь згори, з-під стелі кімнати. Поглянувши туди, Ієн помітив ряд динаміків і виявив, що їх від Ніколь відділяє скляна загорода — запобіжний захід, щоб захистити першу леді. Він відчув розчарування, хоч і розумів, що це — необхідний крок. Якщо з нею щось станеться...

— Ми вже їли, місіс Тібодо, — подякував Ел. — Дякую, — він також підвів голову до динаміків.

Ми вже їли місіс Тібодо, промайнула в Ієна божевільна думка. Хіба усе не навпаки? Хіба не вона, сидячи тут, у своїх синіх джинсах і сорочці, споживає нас?

Раптом за спиною в Ніколь виріс президент, Тауфік Неґаль, стрункий, вишукано вдягнений темноволосий чоловік. Вона підвела до нього обличчя і сказала:

— Поглянь, у них із собою одна з тих пепул. Правда, цікаво?

— Так, — усміхнувся президент, стаючи поряд із дружиною.

— Можна мені на неї подивитися? — попросила Ніколь у Ела. — Нехай вона підійде сюди, — Ніколь подала сигнал, і скляна стіна поїхала вгору.

Ел опустив пепулу на підлогу, і та подибала до Ніколь попід піднятим захисним бар’єром, потім підстрибнула, і наступної миті Ніколь уже тримала її у своїх сильних руках, уважно розглядаючи істоту.

— Отакої, — здивувалася вона, — це не жива істота, а просто іграшка.

— Наскільки нам відомо, всі пепули вимерли, — пояснив Ел. — Але це оригінальна модель, зібрана за зразком тих решток, які знайшли на Марсі, — і він зробив крок уперед...