Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Мені не потрібен престиж, — заявив Люк, затримавшись у дверях. — І мені байдуже до Ніколь Тібодо. Нехай собі керує суспільством так, як їй хочеться, а я керуватиму джунглями так, як хочеться мені. Поки вона мене не чіпає, я теж не втручаюся в її справи, і це мене цілком влаштовує. Скажи Слізеку, що ти не можеш виступати, і забудь про ці дурниці. Жоден зрілий чоловік при здоровому глузді не розважатиме публіку дмуханням у порожню пляшку.

— Тут ти помиляєшся, — заперечив Ел. — Мистецтво може поставати з найбуденніших побутових речей, от як ці джаґи.

Поколупавшись у зубі срібною зубочисткою, Люк сказав:

— Тепер у тебе немає пепули, щоб вразити родину першої леді. Поміркуй про це... Ти справді віриш, що зможеш чогось домогтися без пепули?

Після паузи Ел сказав Ієну:

— Він правий. Ми здобули успіх завдяки пепулі. Але... чорт, хай уже буде, як буде.

— У тебе є мужність, — визнав Люк, — але немає розуму. Та все ж ти мені подобаєшся. Тепер я розумію, чому ти став найкращим продавцем — бо ти не здаєшся. Добре, можеш взяти пепулу на виступ у Білому домі, але назавтра маєш її повернути, — він увіпхнув круглу, схожу на жука істоту Елові в руки.

Ел обійняв її, притискаючи до грудей, як велику подушку. — Може, джунглі і прославляться завдяки цьому, — міркував Люк уголос. — Але я знаю одне. Ніколь нас не любить. Надто багато людей вислизнули у неї з рук із нашою допомогою, ми — лазівка в маминій щільній структурі, і мама про це знає, — він вишкірився, показуючи золоті зуби.

Ел сказав:

— Спасибі тобі, Люку.

— Але пепулою керуватиму я, — попередив Люк. — На відстані. Я дещо вправніший у цьому за тебе. Врешті-решт, це саме я їх змайстрував.

— Авжеж, — погодився Ел. — Я буду надто зосереджений на грі.

— Атож, — гмикнув Люк, — для цієї пляшки потрібні обидві руки.

Щось в інтонації Люка збентежило Ієна Данкана. Він щось задумав, промайнуло у нього в голові. Втім, у них із братом не було вибору: їм доведеться взяти пепулу з собою. Люк, поза сумнівом, чудово з нею вправляється, він уже кілька хвилин тому довів свою майстерність, превершивши Ела у керуванні цією істотою, та й він усе слушно говорить: Ел і справді буде надто заклопотаний своїм джаґом. І все ж...

— Шалений Люку, — звернувся до чоловіка Ієн, — а ти коли-небудь зустрічався з Ніколь? — підказане інтуїцією, це запитання раптово спало йому на думку.

— Звісно, — впевнено відповів Люк. — Багато років тому. У нас було кілька ляльок-маріонеток, ми з батьком подорожували світом із ляльковим театром. Пробилися і до Білого дому.

— І як минув виступ? — продовжував розпитувати Ієн.

Трохи помовчавши, Люк відповів:

— Вона не звернула на нас уваги. Сказала щось про те, що ляльки мають непристойний вигляд.

І тепер ти її ненавидиш, зрозумів Ієн. Ти їй так і не пробачив.

— А вони й справді були непристойні? — спитав він у Люка.

— Аж ніяк, — відповів Люк. — Щоправда, один номер був із розряду стрип-шоу з ляльками-танцівницями. Але раніше ніхто не скаржився. Мого батька це сильно зачепило, а от мене — аніскільки, — його обличчя лишилося безвиразним.

Ел поцікавився:

— Ніколь уже тоді була першою леді? Адже це було так давно!

— О, так, — підтвердив Люк. — Вона на цій посаді от уже сімдесят три роки. Хіба ви не знали?

— Це неможливо! — одночасно вигукнули Ел з Іеном.

— Але це саме так, — відповів Люк. — Вона уже геть старенька. Бабуся. Проте досі має чудовий вигляд. Самі незабаром побачите.

Вражений, Ієн промимрив:

— Але ж на екрані...

— О, так, — погодився Люк. — На телевізійному екрані їй близько двадцяти. Але погортайте книжки з історії, тоді зрозумієте. Там викладено всі факти.

Факти, подумав Ієн, нічого не означають, коли бачиш на власні очі, що вона така ж юна на вигляд, як завжди. До того ж ми бачимо її щодня.

Брехло, подумав він. Ми знаємо правду, ми всі знаємо правду. Мій брат її бачив; Ел би сказав, якби вона була старою. Ти її просто ненавидиш, тому і брешеш. Вражений цією думкою, він повернувся спиною від Люка, не бажаючи чути більше ані слова з уст цього чоловіка. Сімдесят три роки на посаді — якби так справді було, Ніколь було б зараз майже дев’яносто років. Він здригнувся від такої думки і викинув її з голови. Або принаймні спробував.

— Щасти вам, хлопці, — побажав Люк із затиснутою в роті зубочисткою.

Тієї ночі Ієну Данкану наснилося жахіття. Відразлива зморшкувата стара вчепилася в нього своїми зеленуватими пазурами, пискливо вимагаючи чогось, а чого саме, він так і не зрозумів, бо її голос, слова зливалися в нерозбірливому шамканні майже беззубого рота й губилися в слині, що стікала цівкою по підборідді. Він намагався вивільнитися з її рук...

— Боже! — почув він голос Ела. — Прокидайся, вже час вирушати, за три години ми маємо бути у Білому домі.

Ніколь, здогадався Ієн, прочунюючи зі сну. Це вона була у моєму маренні, стара, висохла, та все ж це вона.

— Добре, — пробурмотів він, незграбно піднімаючись із розкладачки. — Послухай, Еле, — сказав він, — а якщо вона насправді стара, як казав Шалений Люк? Що тоді? Що нам робити?

— Виступати, — відказав Ел. — Грати на джаґах.