Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Це дурниця порівняно з тим, на що здатна апаратура Ніколь, — тиснув на брата Ел, побачивши вираз його обличчя. — Одна пепула тут, одна там — та це ніщо порівняно з поширеним по всій планеті інструментом впливу, на який Ніколь перетворила телебачення, — ось де, Іене, криється справжня небезпека. Пепула — груба модель, і ти чудово знаєш, що вона тебе обробляє. А коли ти слухаєш Ніколь, це тобі навіть на думку не спадає. Її тиск такий субтильний і такий всеосяжний...

— Цього я не знаю, — урвав брата Ієн. — Я знаю лише те, що ми мусимо досягти успіху, мусимо зіграти в Білому домі, інакше життя для мене втратить будь-який сенс. І ніхто мені цієї ідеї не навіював. Я так відчуваю, і це, бляха, мої власні думки! — він притримав перед Елом двері, і брат увійшов до зали, тримаючи джаґ за держак. Ієн зайшов слідом, і вже за секунду вони були на сцені, лицем до частково заповненої зали прослуховувань.

— Ти її коли-небудь бачив? — поцікавився Ел.

— Я бачу її увесь час.

— А насправді? На власні очі? Так би мовити, з плоті й крові?

— Авжеж, ні, — відповів Ієн. У цьому й полягала його мета: перемогти в конкурсі, щоб потрапити у Білий дім. Побачити її наживо, а не на телеекрані, і це вже не буде фантазією — це стане реальністю.

— Я бачив її одного разу, — сказав Ел. — Якось я опустив стоянку, наші Двигун-джунглі № 3, на центральному проспекті Шрівпорта, що в Луїзіані. То було рано вранці, десь годині о восьмій. Я помітив кортеж машин, спершу подумав, що це поліція, — уже навіть зібрався тікати. Та це була не поліція. Той кортеж супроводжував Ніколь, яка їхала на урочисте відкриття нового житлового будинку, найбільшого з усіх, що наразі збудовані.

— Так, — пригадав Ієн. — Будинок «Поль Баньян», — футбольна команда будинку «Авраам Лінкольн» щороку грала з тамтешньою командою і завжди програвала. «Поль Баньян» налічував більше десяти тисяч жителів, і всі вони походили з родин дипломатів, це був ексклюзивний житловий будинок активних членів партії, із нечувано високою щомісячною квартплатою.

— Бачив би ти її... — замислено промовив Ел, сівши супроти публіки й поклавши джаґ собі на коліна. Він постукав ногою по пепулі, та залізла під його стілець, подалі від людських очей. — Так, — пробурмотів він, — тобі варто було б її побачити. Це не те саме, що на екрані телевізора, Іене. Геть не те саме.

Ієн кивнув. Його раптом охопив страх — за кілька хвилин їх представлять слухачам. Це для них буде справжньою перевіркою.

Помітивши, як нервово брат стискає свій джаґ, Ел вирішив уточнити:

— То як, вмикати пепулу чи ні? Тобі вирішувати, — і запитально підняв брову.

Ієн згідно кинув головою:

— Вмикай.

— Добре, — сказав Ел, і потягся рукою до пояса. Він повільно торкнувся панелі керування. Пепула викотилася з-під його стільця, незграбно гойдаючи антеною й зводячи та розводячи очі.

Публіка відразу пожвавилася, люди витягували шиї, щоб побачити те, що відбувається на сцені, почулися веселі вигуки.

— Погляньте-но! — захоплено вигукнув якийсь чоловік. То був старий Джо Пард, втішений, мов дитина. — Це ж пепула!

Якась жінка схопилася на ноги, щоб краще роздивитися пепулу, і Ієн подумки промовив сам до себе: «Усі люблять пепул. Ми переможемо, байдуже, гратимемо на джаґах чи ні. І що тоді? Чи зробить нас зустріч із Ніколь щасливішими, ніж зараз? Чим усе це закінчиться: безнадійним, всепоглинним відчуттям невдоволення? Мукою, тугою, яку ніщо у світі не зможе втамувати?»

Тепер було запізно відступати. Двері зали зачинилися, Дон Клюґман підвівся зі свого стільця і злегка постукав, закликаючи публіку до тиші.

— Гаразд, друзі, — сказав він у мікрофон, прикріплений до вилоги піджака. — Сьогодні ми із задоволенням проведемо невеликий огляд талантів. Як ви бачили в програмках, першими перед нами виступлять брати Данкан зі своїми класичними джаґами. Вони виконають твори Баха та Генделя у своїй обробці, тож приготуйтеся підтоптувати їхнім ритмам, — він озирнувся до Ієна з Елом, немовби запитуючи: ну, як я вас оголосив?

Проте Ел не звернув на нього жодної уваги, він перемикав важелі на панелі керування, замислено оглядаючи аудиторію, а тоді взяв до рук свій джаґ, поглянув на Ієна і задав темп постукуванням ноги. Їхнє попурі відкривала «Маленька фуга соль мінор», і Ел подув у джаґ, награючи жваву мелодію.

Тум, тум, тум. Тум-тум тум-тум тум тум ді-тум. Ді-тум, ді-тум, ді ді-ді тум... Його щоки роздувалися, почервонілі від напруги.

Пепула потинялася сценою, а тоді якимись недоладними, незграбними рухами спустилася у перший ряд до слухачів. Почалася обробка авдиторії.

У новинах будинку «Авраам Лінкольн», оприлюднених на дошці оголошень, що висіла поруч із кафетерієм, повідомлялося, що брати Данкан були відібрані шукачем талантів для виступу у Білому домі. Стоун був приголомшений. Він знову і знову читав оголошення, не вірячи, що цьому маленькому, знервованому, зіщуленому чоловікові вдалося щось настільки велике.