Повне зібрання короткої прози. Том 3

— У твоєму будинку наче є капелан? Поговори з ним.

Ієн з гіркотою відповів:

— Справа не варта заходу. Наразі капелан у нас — Патрік Дойл, і в нього все так само погано, як і в мене. А в Дона Клюґмана — це наш голова — іще гірше, він сам як жмут нервів.

Власне, весь будинок охоплений тривогою. Може, це якось пов’язано з синусними болями Ніколь.

Кинувши погляд на свого брата, Ел побачив, що той говорить цілком серйозно. Білий дім і все, що він пропагував, багато важили для Ієна, усе це досі впливало на його життя, як і тоді, коли вони були ще дітьми.

— Заради тебе, — тихо промовив Ел, — я розшукаю свій джаґ і попрактикуюся у грі на ньому. Ми спробуємо ще раз.

Ієн подивився на нього з мовчазною вдячністю.

Сидячи удвох в бюро управління будинку «Авраам Лінкольн», Дон Клюґман та Патрік Дойл вивчали заявку, яку заповнив містер Ієн Данкан із квартири № 304. Ієн хотів виступити на шоу талантів, який проводився що два тижні, за присутності шукача талантів із Білого дому. Це прохання, на думку Клюґмана, було звичайною формальністю, і його слід задовольнити, щоправда, Ієн вирішив залучити до свого виступу іншого артиста, який не проживав у «Авраам Лінкольн».

Дойл сказав:

— Це його брат. Він мені колись розповідав, що вони з братом вже пробували виступати раніше, багато років тому. Барокова музика на двох джаґах. Мовляв, такого ми ще не чули.

— І в якому будинку живе той його брат? — поцікавився Клюґман. Задоволення цього прохання залежатиме від того, які взаємини між «Авраам Лінкольн» і тим іншим будинком.

— Ні в якому. Він продає таратайки для того Шаленого Люка — думаю, ви його знаєте. Оті дешеві маленькі кораблі, якими заледве долетиш до Марса. Наскільки я розумію, він живе на одній із стоянок. Ці стоянки весь час переміщуються, таке собі кочове життя. Я певен, ви про це чули.

— Так, — кивнув Клюґман. — Але тепер про цей номер не може бути навіть мови. Ми не допустимо виступу, якщо в ньому бере участь така людина. Я не можу відмовити Ієну Данкану зіграти на сцені, це його політичне право, і я не здивуюся, якщо його гра цілком задовільна. Але дозволити якомусь зайді взяти участь у шоу — це супроти традиції. Наша сцена призначена виключно для своїх, так завжди було і так завжди буде. Тут нема про що говорити, — і він з докором подивився на капелана.

— Ваша правда, — погодився Дойл, — проте йдеться про кревного родича одного з мешканців нашого будинку, чи не так? А закон дозволяє нам запросити родича до глядацької зали на талант-шоу, то чому б не дозволити йому виступити? Це багато важить для Ієна, ви, мабуть, знаєте, як погано йому ведеться останнім часом. Він не надто кмітлива людина. Думаю, хлопець краще давав би раду з якоюсь фізичною роботою. Але, якщо він має мистецьке обдарування, наприклад, грає на цих джаґах...

Проглянувши документи, Клюґман з’ясував, що шукач талантів запрошений на шоу в «Авраам Лінкольн», яке відбудеться за два тижні. Цього вечора до програми, звісно, включать найкращі номери тутешніх мешканців, і братам Данкан зі своїм бароковим джаґ-бендом доведеться ще й як поборотися, щоб отримати цей привілей. До того ж серед їхніх суперників, на думку Клюґмана, будуть і сильніші конкурсанти. Зрештою, це ж просто джаги... та ще й звичайні, навіть не електронні.

— Ну добре, — сказав він. — Я згоден.

— Це вияв вашої гуманності, — промовив капелан із сентиментальною усмішкою, яка викликала у Клюґмана відразу. — І, думаю, усі ми матимемо змогу насолодитися музикою Баха і Вівальді у виконанні братів Данкан на їхніх неповторних джаґах.

Клюґман скривився і кивнув.

Того знаменного вечора, коли вони прямували до глядацької зали на першому поверсі будинку «Авраам Лінкольн», Ієн Данкан, ідучи позаду брата, зауважив пласку фігуру марсіанської істоти, пепули, і завмер на місці.

— Ти притягнув її з собою?

Ел відповів:

— Я щось не розумію. Хіба ми тут не задля перемоги?

Помовчавши, Ієн сказав:

— Не у такий спосіб.

Він усе чудово зрозумів: пепула подіє на слухачів так само, як на випадкових перехожих. Вона своєю екстрасенсорикою вплине на них, схиляючи їх на потрібний бік. Така вже етика в продавця таратайок, подумав Ієн. Його братові цей задум здавався цілком прийнятним. Якщо їм не досягти успіху грою на своїх інструментах, вони виграють конкурс за допомогою пепули.

— Та годі тобі, — розмахуючи руками, заговорив Ел, — не будь сам собі ворогом. Це не більше, ніж маленька хитрість, продавці її також використовують уже майже ціле століття — це давня й перевірена практика керування суспільною думкою. Визнаймо одне: ми уже багато років професійно не грали, — він торкнувся панелі керування на поясі, і пепула поспішила до них. Ел знову щось натиснув на панелі...

Іенові спало на думку: а чому, власне кажучи, ні? Усі так роблять, то чим ми гірші?

Він насилу промовив:

— Еле, не застосовуй її до мене.

Ел знизав плечима. І думка, що прийшла до нього зовні, поступово поступилася іншим. Проте лишила по собі слід. Він уже засумнівався у своїй позиції.