Повне зібрання короткої прози. Том 3

З екрана на нього дивилося миловидне спокійне обличчя з блідою шкірою і темними уважними очима — мудре і водночас викличне обличчя жінки, яка спромоглася монополізувати їхню увагу, жінки, якою жила і дихала вся нація і чи не вся планета. Від погляду на неї Ієна Данкана охопив страх. Він не виправдав її сподівань, інфомація про його недолугі результати тесту якимось чином дійшла до неї, і хоча вона нічого не скаже, він відчував: вона розчарована.

— Добрий вечір, — привіталася Ніколь лагідним, як завжди, і дещо хрипким голосом.

— Річ у тім, — напівсвідомо забурмотів Ієн Данкан, — що мій мозок не здатен мислити абстракціями, і вся ця релігійно-політична філософія для мене — суцільне безглуздя. Невже не можна зосередитися на конкретній реальності? Мені більше пасує обпікати цеглу в печі або шити чоботи. Я мав би бути на Марсі, на кордоні. Тут я марную свій час, у свої тридцять п’ять я ні на що не здатен, і їй це відомо. Дозволь мені піти, Ніколь, подумав він із відчаєм. Не треба більше тестів, я не маю жодного шансу їх пройти. Навіть оця програма про океанське дно; щойно вона завершиться, я вже забуду все, про що дізнався. Демократично-республіканській партії від мене жодної користі.

Тоді він подумав про свого брата. Ел міг би допомогти. Ел працював на Шаленого Люка, на одному з його ринків, де продавав крихітні розвалюхи, бляшано-пластикові кораблі, які можуть собі дозволити навіть злидарі. Якщо пощастить, на цьому кораблі можна долетіти до Марса. Ел, сказав він сам до себе, міг би дістати мені таку таратайку — за оптовою ціною.

Ніколь із телеекрана казала:

— І справді, цей світ повен чарівних речей, усі ці світні істоти, такі різноманітні й чудові, як на жодній іншій планеті. Науковці вважають, що в океані більше форм життя, ніж...

Її обличчя потьмяніло, і на екран випливла дивна Гротескна риба. Це ж елемент справжнісінької пропаганди, раптом усвідомив Ієн Данкан. Спроба відволікти нас від думок про Марс, про втечу від партії... і від неї. Екран зблизька показав витрішкуваті риб’ячі очі, і вони захопили Данканову увагу проти його волі. Боже, подумав він, який там, на дні, чудернацький світ. Ніколь, подумав він, ти впіймала мене у пастку. Якби ж то ми з Елом досягли успіху! Ми могли б грати зараз для тебе, і ми були б щасливі. Ти б брала інтерв’ю у відомих на весь світ океанографів, а ми б створювали тло для цієї розмови, награючи, можливо, одну з Бахових «Двоголосих інвенцій».

Підійшовши до стінної шафи, Ієн Данкан нахилився і обережно витягнув щось загорнуте у тканину. Ми так по-юначому вірили в це, пригадав він. Він ніжно розгорнув свій джаґ[19]; потім, глибоко вдихнувши, подув у нього, видобувши кілька глухих нот. Брати Данкан і їхній джаґ-дует: вони з Елом грали власні аранжування Баха, Моцарта і Стравінського. Але цей шукач талантів із Білого дому — просто віслюк. Він так і не послухав їх як слід. Таке ми вже чули, сказав він їм. Джесс Піґґ, легендарний музикант з Алабами, першим потрапив до Білого дому й розважив і зачарував більше ніж дюжину членів родини Тібо, які зібралися на його виступ, «Баранчиком із Дербі», «Джоном Генрі» та іншими варіаціями на джаґу.

— Але ж, — протестував Ієн Данкан, — це класичний джаґ.

Ми граємо сонати пізнього Бетховена.

— Ми вам зателефонуємо, — сухо відказав шукач талантів. — За умови, що це колись зацікавить Нікі.

Нікі! Він навіть зблід. Бути настільки близьким до президентської родини! Вони з Елом, лепечучи щось недоладне, позадкували зі своїми джаґами зі сцени, де їх одразу заступив наступний номер: одягнена в єлизаветинські костюми група собак зображала персонажів із «Гамлета». Собаки також не пройшли, проте це була невелика розрада.

— Мені розповіли, — вела далі Ніколь, — що на дні океану так мало світла, що... словом, погляньте самі на цього дивака, — екраном пропливла рибина з ліхтариком, прикріпленим до її голови.

Стукіт у двері заскочив його зненацька. Данкан стривожено кинувся їх відчиняти, на порозі стояв сусід, містер Стоун, який видавався знервованим.

— Ви не були на зборах до Дня всіх померлих? — запитав містер Стоун. — Хіба вони не дізнаються про це після перевірки? — він тримав у руках перевірений тест Ієна Данкана.

Данкан попросив:

— Скажіть мені, як я склав тест, — і приготувався почути правду.

Увійшовши до квартири, Стоун причинив за собою двері.

Він кинув погляд на телевізор, побачив Ніколь на зустрічі з океанографами, на мить прислухався до неї, тоді різко сказав дещо захриплим голосом:

— Ви склали його добре, — і простягнув йому папери. Данкан перепитав:

— Я — склав? — він не міг повірити в таке. Данкан узяв свої папери й недовірливо їх проглянув. А тоді раптом зрозумів, що саме сталося. Стоун підробив результати, щоб Данкан склав тест, він сфальсифікував оцінку, ймовірно, з гуманних міркувань. Данкан підвів голову, і вони якийсь час мовчки дивилися один на одного. Який жах, подумав Данкан. Що мені тепер робити? Такою була його перша реакція, яка його й самого здивувала.