Повне зібрання короткої прози. Том 3

А тим часом, подумав ЛеКонте, не буде ніяких судів над воєнними злочинами. Попри те, що саме ми були при владі, коли спалахнула війна на Землі та Марсі, й обіймали відповідальні посади, — ми в безпеці, принаймні поки що. А може, і назавжди. Якщо наша стратегія буде дієвою. І якщо ніхто не виявить наш тунель до цефалона газети, який ми прокладали довгих п’ять років. І якщо він не обвалиться.

Парова машина припаркувалася у спеціально відведеному місці перед партійною штаб-квартирою, шофер обійшов автомобіль, щоб відчинити двері, і ЛеКонте ліниво й безтурботно вийшов з авто на денне світло. Він викинув недопалок сигари в стічну канаву і попрямував тротуаром до знайомої будівлі.

Нечуваний виступ

У великому житловому будинку «Авраам Лінкольн» цієї ночі допізна горіло світло: відзначали День усіх померлих, і всі шістсот мешканців будинку згідно з договором про оренду були зобов’язані відвідати захід унизу, в підвальній залі для зібрань. Люди хутко заповнювали залу: чоловіки, жінки, діти. У дверях Брюс Корлі, послуговуючись новим і досить дорогим пристроєм для ідентифікації, перевіряв дані на кожного з них, щоб упевнитися, що до них не прослизнув ніхто ззовні, з іншого житлового будинку. Мешканці охоче надавали свої документи, і все відбувалося дуже швидко.

— Чуєш, Брюсе, багато у нас пішло на цю штуку? — поцікавився старий Джо Пард, найдавніший мешканець будинку, він в’їхав сюди з дружиною і двома дітьми у травні 1980 року, першого ж дня, коли почалося заселення. Дружина вже померла, діти виросли, поодружувалися та роз’їхалися, проте Джо залишився.

— Чимало, — визнав Брюс Корлі, — зате працює безпомилково, інакше кажучи, вона позбавлена суб’єктивності, — дотепер він працював на варті, пропускаючи людей, які видавалися йому знайомими. Проте у такий спосіб він врешті-решт впустив кількох шибеників із маєтку Ред Робін Гілл, і вони зірвали всю зустріч своїми запитаннями та коментарями з місця. Вдруге такого не станеться.

З незмінною усмішкою роздаючи копії паперів для учасників зустрічі, місіс Веллс раз у раз примовляла: «Пункт ЗА, Згода на ремонт даху, тепер під пунктом 4А. Будь ласка, зверніть на це увагу». Натовп мешканців отримував свої папери і розділявся на два потоки: праворуч і ліворуч. Ліберальна фракція розмістилася праворуч, а консерватори — ліворуч, і кожен із таборів демонстративно ігнорував присутність опонентів. Кілька не залучених до фракцій людей — нові мешканці або й звичайні диваки — сіли позаду, заглиблені в себе й мовчазні, тимчасом як зала гуділа від жвавих розмов. Сама атмосфера, настрій у залі були толерантні, проте мешканці будинку знали, що сьогодні відбудеться зіткнення. Вочевидь, обидві сторони були до цього готові. Тут і там шелестіли документи, петиції, вирізки з газет, які вони читали або поширювали, передаючи один одному.

На підвищенні за столом поряд із чотирма членами будинкоуправління сидів голова зборів Дональд Клюґман, почуваючись не вельми добре — до горла підкочувалася нудота.

Чоловік миролюбної вдачі, він уникав запеклих сварок. Навіть просто перебуваючи серед публіки, він відчував, що ледве все це витримує, а сьогодні йому доведеться ще й зіграти активну роль у зібранні. Як і для решти мешканців, із часом і внаслідок ротації настала його черга зайняти місце голови, і, звісно, ця нагода випала саме на ту ніч, коли питання про школу досягло свого апогею.

Зала була майже повна, коли Патрік Дойл, дійсний капелан будинку, у довгому вбранні та з не надто щасливим обличчям, підняв руки, закликаючи до тиші.