Повне зібрання короткої прози. Том 3

Щойно він відвернувся від телефонного апарата, як почув під ногами низьке одноманітне гудіння. Гомеостатична газета знову ожила.

— Звичайний випуск уже був, — зауважила Джоан, швидко поглянувши на свій наручний годинник. — Отже, це має бути спецвипуск. Усе це так захопливо, мені просто не терпиться прочитати передовицю.

Що цей Бенні Цемолі знову зробив? — подумав Гуд. — Яка фаза... принаймні згідно з «Таймз», що геть поплутала хронологію його життя... отже, який етап історії, що сталася насправді багато років тому, наздожене нас зараз? Це має бути щось кульмінаційне, якщо воно заслуговує на спецвипуск. Поза сумнівом, це мусить бути цікаво. «Таймз» знається на тому, що друкувати. Він теж із нетерпінням став чекати на газету.

У центрі Оклахома-сіті Джон ЛеКонте вкинув монетку в щілину кіоска «Таймз», віддавна встановленого на цьому місці. З кіоска висунувся останній спецвипуск газети; чоловік витяг його й швиденько пробігся очима по заголовку передової статті — йому знадобилося лише кілька секунд, щоб ухопити головне. Потім він перетнув тротуар і знову сів у свій паровий автомобіль.

Містер Фолл завбачливо нагадав:

— Сер, ось оригінальний матеріал, якщо ви бажаєте зіставити окремі формулювання, — ЛеКонте взяв простягнуту секретарем папку.

Машина рушила. Без жодної сторонньої вказівки шофер поїхав у напрямку партійного штабу. ЛеКонте відхилився на спинку сидіння, запалив сигару і вмостився зручніше.

Газета на його колінах впадала в око своїм величезним заголовком.

ЦЕМОЛІ ВХОДИТЬ ДО СКЛАДУ КОАЛІЦІЇ ООН,

БОРОТЬБУ ТИМЧАСОВО ПРИПИНЕНО

ЛеКонте повернувся до свого секретаря:

— Мій телефон, будь ласка.

— Так, сер, — містер Фолл передав йому портативний польовий телефон. — Але ми майже приїхали. І не виключено, якщо дозволите звернути на це вашу увагу, що вони можуть записувати наші розмови.

— У них вистачає своїх справ у Нью-Йорку, — гмикнув ЛеКонте. — Серед тих руїн.

У місцевості, яка, наскільки я пригадую, ніколи не відігравала великої ролі, додав він подумки. А втім, можливо, порада містера Фолла й слушна, він вирішив відмовитися від дзвінка.

— Що ви думаєте про цей останній випуск? — спитав він у секретаря, показуючи йому газету.

— Дуже успішний, — кивнув містер Фолл.

Відкривши свій портфель, ЛеКонте вийняв звідти пошарпану книжечку без обкладинки. Її виготовили лише годину тому, і це був новий слід, на який мали натрапити загарбники з Проксими Центаври. Розробленням цієї книжечки займався сам ЛеКонте, і він дуже нею пишався. На її сторінках містився детальний виклад програми соціальних змін, запропонованих Цемолі, революційні засади були висловлені мовою, зрозумілою навіть школярам.

— Можна вас запитати, — поцікавився Фолл, — чи партійна верхівка планує підкинути їм труп?

— Колись — так, — відказав ЛеКонте. — Проте це станеться не раніше, ніж за кілька місяців. — Діставши з кишені пальта олівець, він написав на пошарпаній книжечці друкованими літерами, як то роблять першокласники:

КІНЕЦЬ ВЛАДИ ЦЕМОЛІ

Чи, може, він перестарався? Ні, вирішив ЛеКонте. Опір мусить бути. Але, звісно, стихійний, школярський. Тож він додав:

ДЕ ПОМАРАНЧІ?

Зазирнувши йому через плече, містер Фолл запитав:

— Що це означає?

— Цемолі обіцяв дітям помаранчі, — пояснив ЛеКонте. — Іще одна порожня обіцянка, якої революція ніколи не здійснить. Це Ставрос запропонував... він-бо торгує продуктами. Але ідея непогана, — і додає новині більшої вірогідності, додумав він. Саме такі дрібні деталі й забезпечують ефект.

— Вчора, коли я був у партійній штаб-квартирі, — сказав містер Фолл, — то чув підроблений звукозапис. Промова Цемолі в ООН. Це було просто неймовірно, якби не знати...

— І чий голос використали? — поцікавився ЛеКонте, здивований, що йому про це не доповіли.

— Ведучий якогось нічного клубу, тутешній, із Оклахома-сіті. Маловідомий, звичайно. Здається, він спеціалізується на імітації голосів. Цей тип виголосив промову таким зарозумілим, загрозливим тоном... мушу зізнатися, він мене вразив.