Повне зібрання короткої прози. Том 3

— У чому річ, джентльмени? Ви десь знайшли бруд і хочете доповісти в санітарну інспекцію? На мене поскаржилися покупці? Скажіть мені, будь ласка, правду. Так, це свіжа фарба. У нас тут лад і чистота. Хіба це не в інтересах громади?

Провівши рукою по стіні комірчини, капітан поліції тихо повідомив:

— Містере Гуд, тут був дверний прохід. А тепер його забили і затинькували, — він вичікувально подивився на Гуда, чекаючи на його розпорядження.

Гуд наказав:

— Ламайте!

Озирнувшись до своїх людей, капітан поліції дав їм якісь вказівки. Незабаром із корабля через товарну залу притягли необхідне обладнання, почувся приглушений виск: поліція заходилася свердлити потиньковану деревину.

Поблідлий, грек обурився:

— Це нечувано! Я подам на вас скаргу!

— І правильно, — погодився Гуд. — Підемо до суду.

Частина стіни уже поступилася тискові. Вона з гуркотом відпала, розсипавшись уламками по підлозі. Здійнялася біла хмарка порохняви, яка поволі осіла.

Наскільки Гуд зміг побачити у світлі поліцейських ліхтариків, кімната за стіною була невелика, запилюжена, без вікон, із застояним та затхлим повітрям... У цій кімнаті вже довго, дуже довго ніхто не жив, зрозумів він, обережно ступаючи всередину. Кімната була порожня. Просто іще одна покинута комора з брудними, облущеними дерев’яними стінами. Можливо, власник продуктової крамниці використовував її в часи, що передували Лихоліттю. Тоді було більше запасів, а тепер потреба в цій коморі зникла. Гуд обійшов кімнату, просвітивши її ліхтариком від стелі до долівки. На підлозі валялися дохлі мухи. І раптом він побачив, що деякі з них були ще живі й слабко ворушилися в пилюці.

— Майте на увазі, — сказав капітан поліції, — що прохід забили дошками нещодавно, протягом останніх трьох днів. Або, якщо вже бути точним, забити його могли і раніше, а от зафарбували стіну лише тепер.

— Ці мухи, — зауважив Гуд, — ще не здохли.

Отже, це було менше ніж три дні тому. Імовірно, прохід забили вчора.

Для чого використовувалася ця комора? Він озирнувся на грека, який увійшов до кімнати слідом за ними, все ще напружений і блідий, із неспокійним блиском у темних очах. Цей чоловік не такий і простий, зрозумів Гуд. Від нього ми небагато довідаємся.

У дальньому кінці кімнати поліцейські освітили ліхтариками шафу: порожні полиці з необробленого, грубого дерева. Гуд наблизився до неї.

— Гаразд, — здушено промовив грек і судомно сковтнув. — Зізнаюся. Ми зберігали тут самогон. І перелякалися. Ви, центавріанці... — він із острахом роззирнувся навколо себе, — не такі, як місцеві керівники, ми їх знаємо, вони нас розуміють. А от ви! З вами так не домовишся. А жити ж на щось треба, — і безпорадно розвів руками.

З-за шафи виднівся кутик чогось прямокутного. Ледве помітний, вони могли його і не побачити. Аркуш, який упав за шафу і майже заховався за нею, він сповзав дедалі нижче. Гуд схопив краєчок аркуша й обережно витяг.

Грек затремтів.

В руках у Гуда опинився портрет. Огрядний чоловік середнього віку з обвислими щоками, порослими чорною щетиною, похмурий, із виклично стуленими губами. Дужий, зодягнений у щось схоже на форму. Колись цей портрет висів на стіні, і люди сходилися сюди, щоб ушанувати його. Гуд здогадався, хто це був. Бенні Цемолі на вершині своєї політичної кар’єри, лідер, який із гіркотою дивився на зібрання своїх послідовників.

То ось як він виглядає.

Не дивно, що «Таймз» зчинила такий галас.

Розвернувшись до власника магазину, Гуд спитав, тримаючи портрет перед собою:

— Кажіть правду. Ви знаєте, хто це?

— Ні, ні, — пролепетав грек. Він витер спітніле лице великою червоною хусткою. — Уявлення не маю.

Проте було очевидно, що він бреше.

Гуд наполягав:

— Ви — послідовник Цемолі, чи не так?

Повисла мовчанка.

— Арештуйте його, — скомандував Гуд капітанові поліції. — Ми повертаємося.

І він вийшов з комірчини, тримаючи в руках портрет.

Роздивляючись фотографію, що лежала на його столі, Гуд думав: Отже, це не просто вигадка «Таймз». Тепер ми знаємо правду. Цей чоловік реальний, і двадцять чотири години тому його портрет висів на стіні, на видноті. І висів би й надалі, якби не з’явилося ЦАБЕ. Ми їх налякали. Землянам є що від нас приховувати, і вони це усвідомлюють. Вони вживають заходів, швидких і ефективних, і нам пощастить, якщо ми зможемо... Перериваючи його думки, Джоан сказала:

— Це означає, що вони і справді збиралися на Блікман-стріт. Газета не помилялася.

— Так, — визнав Гуд.

— І де він зараз?

Якби ж то я знав, подумки зітхнув Гуд.

— Дітріх уже бачив світлину?

— Ще ні, — відповів Гуд.

Джоан мовила:

— Цей чоловік відповідальний за початок війни, і Дітріх про це неодмінно довідається.