Повне зібрання короткої прози. Том 3

ЛеКонте затнувся:

— Я... я не знаю.

Гуд не повірив.

— Та годі вам, ЛеКонте.

— Дозвольте, я прочитаю статтю, — знервовано попросив ЛеКонте. Він поспіхом пробіг її очима, газета тремтіла в його руках. — Цікаво, — сказав він нарешті. — Проте я нічим не можу вам допомогти. Це й для мене несподіванка. Розумієте, нам бракувало каналів комунікації, тож не виключено, що впродовж Лихоліття постав якийсь політичний рух, про який ми не...

— Годі, — повторив Гуд. — Не верзіть дурниць. Почервонівши, ЛеКонте пролепетав:

— Чого ви від мене хочете? Витягли з ліжка посеред ночі... Раптом усі заметушилися: в офіс квапливо зайшов Отто Дітріх, вигляд у нього був похмурий.

— Гуде, — сказав він просто з порога, — біля моєї штаб-квартири є кіоск «Таймз». І в ньому щойно з’явилось ось це, — Дітріх помахав затиснутим у руці спеціальним випуском. — Клята газета друкує цей випуск і розповсюджує по всьому світу, так? А тим часом у нас в тій місцевості, про яку йдеться, є групи перехоплення, і вони геть нічого не помітили, ніяких перегороджених доріг, ніяких підозрілих угрупувань, що рухалися б до міста, взагалі жодної активності.

— Я знаю, — кивнув Гуд. Він почувався втомленим. Під їхніми ногами не замовкав глибинний гул: газета друкувала спецвипуск, інформуючи світ про марш прибічників Бенні Цемолі, що рухалися в напрямку Нью-Йорк-сіті — вочевидь, уявний марш, цілковито вигаданий газетним цефалоном. — Вимкніть її, — сказав Дітріх. Гуд заперечливо похитав головою:

— Ні. Я хочу дізнатися більше.

— Дізнатися більше? — обурився Дітріх. — Цілком очевидно, що цефалон пошкоджений. Він постраждав настільки, що не може нормально працювати. Доведеться вам пошукати іншу систему для світової пропаганди, — він кинув спецвипуск Гуду на стіл.

Гуд звернувся до ЛеКонте:

— Ви чули щось про довоєнну діяльність Бенні Цемолі?

Запала тиша. ЛеКонте і його помічник містер Фолл поблідли й напружилися; спочатку вони подивилися на нього, щільно стуливши вуста, потім перезирнулися між собою.

— Я гірше за поліцію розбираюся в таких випадках, — Гуд озирнувся до Дітріха, — тож, думаю, тут краще вам взятися за цю справу.

Дітріх, одразу зрозумівши, що й до чого, сказав:

— Звісно. Я негайно беру вас обох під арешт. Якщо ви не налаштовані розповісти більше про цього підбурювача в червоній тозі, — і він кивнув двом полісменам, які застигли в дверях офісу, ті слухняно рушили вперед.

Коли полісмени підійшли до нього впритул, ЛеКонте промовив:

— Якщо подумати, була колись така людина. Але... вона була якась непевна.

— Колись — це до війни? — перепитав Гуд.

— Так, — повільно кивнув ЛеКонте. — Він був диваком. Наскільки пам’ятаю, а пригадую я вже не дуже чітко... вгодований невіглас, блазень з якоїсь глушини. У нього була невеличка радіостанція чи щось подібне, звідки він поширював свої передачі. А ще він продавав якісь антирадіаційні коробочки, які можна встановити в себе вдома, щоб захиститися від осадів, які випадають після ядерних випробувань.

Раптом у розмову вклинився помічник ЛеКонте:

— Так, я теж його згадав. Він навіть балотувався до сенату ООН. Але, звісно, програв.

— А ви щось чули про нього останнім часом? — допитувався Гуд.

— Ох, я й забув, — похопився ЛеКонте. — Невдовзі після того він помер від азійського грипу. От уже п’ятнадцять років як його нема.

Сидячи в гелікоптері, Гуд повільно кружляв над територією, про яку йшлося в статтях «Таймз». Він хотів на власні очі переконатися, що там немає ані сліду політичної активності, оскільки не був цілковито впевнений у тому, що газета втратила зв’язок із реальними подіями. Але дійсність жодним чином не збігалася з тією, яку відображали статті «Таймз», це беззаперечний факт. І все ж — гомеостатична система продовжувала працювати.

Джоан, яка сиділа поруч, сказала:

— У мене є третя стаття, якщо хочеш, можеш прочитати, — вона саме проглядала останній випуск газети.

— Ні, — відмовився Гуд.

— Тут пишуть, буцімто вони вже ввійшли до міста, — повідомила вона. — Що революціонери прорвалися через поліцейські загородження і що губернатор звернувся до ООН по допомогу.

Флетчер замислено зауважив:

— У мене є ідея. Один із нас, — найкраще, якщо це будете ви, Гуде, — напише листа в «Таймз». — Гуд витріщився на нього. — Думаю, я знаю, як саме його сформулювати, — вів далі Флетчер. — Давайте вдамо, що це простий запит. Мовляв, ви стежили за публікаціями газети про революцію Цемолі. Скажіть редакції... — Флетчер помовчав. — Скажіть, що ви небайдужі до цього руху і хочете до нього приєднатися. Спитайте в газети, як це зробити.

Інакше кажучи, думав Гуд, я попрошу газету вивести мене на Цемолі. Він мусив визнати, що йому сподобалася ідея Флетчера. Вона була блискуча, у свій химерний спосіб. Ніби Флетчер зумів відступити від свого здорового глузду настільки, щоб мислити так, як ця схиблена газета. Він підіграє газеті в її омані. Припустивши, що Цемолі та марш у бік Нью-Йорка справді існує, такий запит буде цілком обґрунтованим.