Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Тобто про щось не таке приземлене? — Портер почав ліниво пригадувати. — Минулого тижня мене запитали, чи літатимуть колись знову міжпланетні кораблі. Я відповів, що наскільки бачу, то ні.

— А ти уточнив, що твоє передбачення лайна варте? Що ти бачиш максимум на пів року вперед?

На жаб’ячому обличчі Портера заграла самовдоволена посмішка.

— Про це він не питав.

Худюща всохла стара зайшла на кухню перепочити.

— Боже, — охнула Телма, опустившись у крісло й наливаючи собі кави. — Я так втомилася, а їх там, мабуть, ще з п’ятдесят, чекають на зцілення. — Вона оглянула свої тремтячі руки. — Мене мало не доконали два раки кісток за один день. Думаю, маля виживе, але інший був надто запущений навіть для мене. Та й маля доведеться привозити ще раз, — її голос втомлено затихав. — Наступного тижня.

— Завтра буде легше, — передбачив Портер. — Через попелову бурю, яка налетить з Канади, більшість людей сидітиме вдома. Але потім, звичайно... — він замовк і з цікавістю подивився на Джека. — Ти чого такий засмучений? Усі сьогодні якісь похмурі.

— Я щойно повернувся від Баттерфорда, — набундючено відповів Джек. — І збираюся піти туди пізніше пробувати знову.

Телма здригнулася, Портер зніяковіло відвернувся. Він не любив говорити про чоловіка, кістки якого лежали купою у підвалі будинку. Огрядне тіло провидця струснув майже забобонний страх. Передбачати майбутнє — це одне діло. Зазирати наперед було позитивним, прогресивним талантом. Але повертатися в минуле, до людей, які вже померли, в міста, які перетворилися на попіл і руїни, в місця, які вже були стерті з лиця землі, брати участь у давно забутих подіях — це було хворобливе, невротичне відтворення того, що вже відбулося. Джек копирсався у кістках — у буквальному сенсі цього слова — минулого.

— Що він сказав? — запитала Телма.

— Те, що й завжди, — відповів Джек.

— Це вже котрий раз?

Губи Джека скривилися.

— Одинадцятий. І він про це знає, я казав йому.

Телма рушила з кухні в коридор.

— Треба братися до роботи, — вона затрималася у дверях. — Одинадцята спроба, і кожен раз те саме. Я тут намагалася порахувати, Джеку. Скільки тобі років?

— А на скільки я виглядаю?

— Десь на тридцять. Ти народився у 1946-му, зараз 2017-й.

Отже, тобі, нині сімдесят один. Але я б сказала, що розмовляю з твоїм «я», яке пройшло десь третину цього шляху. Де зараз твоє сьогоднішнє «я»?

— Ти могла б і сама вирахувати. У 1976-му.

— І що воно там робить?

Джек не відповів. Він чудово знав, що його сьогоднішнє «я», сутність 2017-го, робило в минулому. Дідуган сімдесяти одного року лежав у лікарні в одному з військових центрів, лікуючись від нефриту, що поступово прогресував. Він зиркнув на Портера, щоб зрозуміти, чи не розкаже йому провидець щось із того, що передбачив у майбутньому. Обличчя Портера було байдужим, але це нічого не означало. Йому доведеться попросити Стівена зчитати Портера, якщо він справді захоче щось знати напевне.

Як і тим простим робітникам, які щодня приходили дізнатися, чи вдасться їм розбагатіти чи щасливо одружитися, йому треба було знати дату своєї смерті. Він просто мусив її знати, і це аж ніяк не було примхою.

Він вирішив запитати Портера прямо.

— Давай розберемося. Що ти бачиш про мене протягом наступних шести місяців?

Портер позіхнув.

— Ти хочеш почути в деталях? Це затягнеться на години.

Джек з полегшенням видихнув. Отже, він проживе ще принаймні шість місяців. За цей час він зможе успішно завершити свої перемовини з генералом Ернестом Баттерфордом, начальником штабу військ Сполучених Штатів. Розминувшись з Телмою, він рушив геть з кухні.

— Куди це ти зібрався? — запитала вона.

— Хочу знову зустрітися з Баттерфордом, спробувати ще раз.

— Як завжди, — роздратовано дорікнула йому Телма.

— Так, я тільки цим і займаюся, — відповів Джек. «Принаймні займатимуся, доки не помру», — гірко й ображено подумав він. Доки напівпритомний старий, що лежав на лікарняному ліжку в Балтиморі, штат Меріленд, не відійде сам або ж його не позбудуться, щоб звільнити палату для пораненого рядового, якого привезуть товарним вагоном з передової — обпаленого совєцьким напалмом, покаліченого нервово-паралітичним газом чи божевільного від часточок металевого попелу. Коли труп старого викинуть геть, а чекати на це вже недовго, розмов з генералом Баттерфордом більше не буде.

Спочатку він спустився сходами у підвал хатини. На ліжку в кутку спала Доріс. Чорне волосся дівчини павутинням спадало на її обличчя кольору кави, голова лежала на оголеній руці, а одяг валявся поруч купою на стільці. Вона прокинулася, сонно заворушилася і підвелася, не встаючи з ліжка.

— Котра година?

Джек подивився на годинник.

— Пів на другу. — Він заходився відчиняти хитромудрий замок на одній із шухляд, спустив по перекладині на цементну підлогу металеву скриню, а потім розвернув й увімкнув верхню лампу.

Дівчина з цікавістю за ним спостерігала.

— Що ти робиш? — вона відкинула ковдру, скочила на ноги, потягнулася й босоніж підбігла до нього. — Я могла б дістати її тобі без усієї цієї тяганини.