Повне зібрання короткої прози. Том 3

«Ми не можемо, ми не боги. Ми лише люди з паракінетичними здібностями, і ми допоможемо, лише якщо вони цього захочуть, дозволять нам допомогти. Ми не можемо нав’язувати їм наші ідеї, нав’язувати їм Гільдію, якщо уряди проти».

Стискаючи в руках металеву скриню, Джек мовчки вийшов сходами на вулицю і рушив назад до шкільної бібліотеки.

За вікном хатини була непроглядна ніч. Усі вцілілі члени Гільдії зібралися за обіднім столом.

— Тож ми сидимо тут, виключені з суспільства, і нічого не робимо. Не шкодимо і не допомагаємо. Ми непотрібні! — Джек розлючено вдарив кулаком по стільниці, поточеній шашілем. — Відокремлені й непотрібні, і доки ми тут сидимо, громади розвалюються, занепадає навіть те, що лишилося.

Телма далі байдуже їла суп.

— Ми зцілюємо хворих, передбачаємо майбутнє, даємо поради і творимо чудеса.

— Це триває вже тисячі років, — гірко відповів Джек. — Усі ці віщунки й відьми, що жили на безлюдних схилах за містом. Хіба ми не можемо прийти і допомогти? Чому ми завжди маємо лишатися на периферії? Ми, ті, хто розуміють, що насправді відбувається, сидимо й дивимося, як сліпі дурні ведуть людство до самознищення! Хіба ми не могли зупинити війни, змусити їх до миру?

Портер кволо розсміявся.

— Ми не хотіли ні до чого їх змушувати, Джеку. Ти це знаєш.

Ми їм не господарі, ми хотіли допомагати, а не контролювати.

Вечеря продовжувалася в похмурій тиші. Потім заговорила Доріс.

— Проблема в урядах, у політиках, які нам заздрять, — вона сумно усміхнулася через стіл до Джека. — Вони знають, що як дадуть нам зелене світло, то настане час, коли політики стануть непотрібні.

Телма накинулася на тарілку сушених бобів і смаженого кроля під тонким шаром підливи.

— Тепер уряди вже не ті. Не такі, як були до війни. Важко назвати урядом кількох мерів, що сидять по кабінетах у громадах.

— Але вони ухвалюють рішення, — зауважив Портер. — Вони встановлюють правила для громад.

— Я чув про громаду на півночі, — сказав Стівен, — де робітники повбивали своє керівництво і захопили владу. Вони вимирають, скоро їх не лишиться.

Джек відсунув тарілку і звівся на ноги.

— Піду посиджу на ґанку. — Він вийшов з кухні, пройшов через порожню вітальню й відчинив укріплені металом вхідні двері. Довкола кружляв холодний нічний вітер. Джек навпомацки дійшов до поруччя, і, засунувши руки в кишені, втупився невидющими очима у порожнє поле.

Іржаві авто роз’їхалися. Усе завмерло, лише кілька висохлих дерев уздовж дороги колихалися і шелестіли сухим листям під подувами нічного вітру. Пейзаж виглядав гнітюче. Угорі гарячково блимали кілька зірок, вдалині якась тварина гналася за своєю здобиччю, мабуть, дика собака чи недолюдина з підвалів зруйнованого Чикаго.

За якийсь час з’явилася Доріс. Вона мовчки підійшла до нього, обхопила себе руками, гріючись, і завмерла темною стрункою постаттю в нічному мороці.

— Ти більше не намагатимешся все виправити? — м’яко запитала вона.

— Дванадцяти спроб вистачить. Я... Я не можу його переконати, я просто не здатен. Мені бракує винахідливості. — Джек безпорадно розвів своїми м’язистими руками. — Він як те хитре мале курча, худорлявий і говіркий, як Телма. Я знову і знову повертаюся туди, але що я можу вдіяти?

Доріс задумливо торкнулася його руки.

— Як там усе виглядає? Я ніколи не бачила тих сповнених життя довоєнних міст. Як ти пам’ятаєш, я народилась у військовому таборі.

— Вони б тобі сподобалися. Люди сміються і кудись поспішають. Машици, дорожні знаки, всюди вирує життя. Мене це доводить до божевілля. Я б хотів цього не бачити, не переходити звідси туди. — Він показав рукою на покручені дерева. — Десять кроків, як до тих дерев, і я там. А проте той світ зник назавжди, навіть для мене. Колись настане час, і я більше не зможу туди потрапити, так само як і ви.

Доріс його не розуміла.

— Це так дивно, — тихо сказала вона. — Я можу зрушити будь-що у світі, але не можу перемістити себе в минуле, як це робиш ти. — Вона злегка поворушила пальцями рук. У темряві щось вдарилося об поруччя ґанку, Доріс схилилася й підібрала пташку. — Бачиш цю гарнюню? Вона оглушена, але жива. — Дівчина підкинула птицю, і та полетіла геть у підлісок. — Я навчилася зупиняти їх, не вбиваючи.

Джека це не звеселило.

— Ось що ми робимо з нашими талантами. Показуємо трюки і граємося в ігри.

— Це неправда! — заперечила Доріс. — Сьогодні, коли я прокинулася, в черзі було чимало скептиків. Стівен зчитав їхні думки і послав мене. — У її голосі бриніла гордість. — Я вивела з-під землі струмок, він прорвався назовні й встиг гарно промочити їх до того, як я завела його назад. Вийшло дуже переконливо.

— А тобі колись спадало на думку, — сказав Джек, — що ти могла б допомогти людям відбудувати їхні міста?

— Вони не хочуть відбудовувати своїх міст.

— Лише тому, що їм це здається неможливим, бо вони полишили саму думку про відбудову. Для них це втрачене поняття. — Він сумно замислився. — Забагато мільйонів миль руїн і попелу, замало людей. Вони навіть не намагаються об’єднати свої громади.

— У них є радіо, — заперечила Доріс. — Вони можуть спілкуватися між собою, якщо захочуть.