Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Якщо вони почнуть його активно використовувати, знову вибухне війна. Вони знають, що лишилися осередки фанатиків, які за найменшої ж нагоди з радістю розв’яжуть війну.

Вони радше зануряться назад у варварство, аніж воюватимуть. — Він сплюнув у чагарник, що ріс під ґанком. — І я їх не засуджую.

— Якби ми контролювали громади, — сказала задумливо Доріс, — ми б не почали війни. Ми б об’єднали їх на мирних засадах.

— Ти намагаєшся одночасно всім підіграти, — розлючено відповів Джек. — Ще хвилину тому ти хотіла показувати фокуси, тож звідки раптом така думка?

Доріс завагалася.

— Думаю, я її лише донесла. Здається, про це чи то говорив, чи то передав мені подумки Стівен. Я лише озвучила.

— І тобі подобається бути ретранслятором для Стівена? Доріс перелякано затремтіла.

— Боже, Джеку, він же може тебе зчитати. Не кажи такого! Джек відступив від неї і спустився сходами вниз. Він швидко крокував через темне тихе поле, подалі від хатини. Дівчина поквапилася за ним.

— Не втікай, — захекано попросила вона. — Стівен просто дитина, він не такий, як ти — дорослий, великий і зрілий.

Джек розсміявся, піднявши голову до темного неба.

— Дурепа. Скільки, думаєш, мені років?

— Я не про це, — відповіла Доріс. — Я знаю, що ти старший за мене, ти завжди був тут. Я пам’ятаю тебе, відколи була ще дитиною. Ти завжди був великим, сильним і світловолосим. — Вона видала нервовий смішок. — Звичайно, є ще всі ці інші... Інші особистості, старі й молоді. Я не дуже розумію, але вони теж є тобою, мабуть. Це ж різні «ти» у часовому потоці.

— Так і є, — напружено відповів Джек. — Усі вони теж є мною.

— Як і той, що сьогодні помінявся з тобою у підвалі, щойно я прокинулася, — Доріс схопила його за руку й стиснула зап’ясток холодними пальцями. — Ще дитина, з книжками під пахвою, в зеленому светрі й коричневих штанях.

— Шістнадцятирічний, — буркнув Джек.

— Він був такий милий. Сором’язливий і схвильований, молодший за мене. Ми піднялися нагору, щоб він подивився на натовп. Тоді Стівен покликав мене показувати чудеса. Він — тобто ти — дивився на це з величезною цікавістю. Портер кепкував з нього, але робив це не по-злому, насправді його цікавлять тільки їжа, сон, та й усе, мабуть. Стівен теж з нього кепкував, але не думаю, що Стівену він сподобався.

— Ти хочеш сказати, що він мене не любить.

— Я... Думаю, ти знаєш, як ми почуваємося. Усі ми, якоюсь мірою. Ми дивуємося, чому ти постійно повертаєшся туди, знову і знову намагаючись виправити минуле. Минуле вже відійшло! Можливо, не для тебе, але воно вже відійшло, ти не можеш його змінити. Війна відбулася, все було знищено, і тепер тут самі руїни. Ти сам питав, чому ми лишаємося осторонь. А ми ж і справді дуже просто можемо прийти до них! — вона з дитячим захопленням штовхнула його плечем, натхненна своєю промовою. — Забудь про минуле, давай працювати над теперішнім! Тут і зараз є з чим працювати. Люди, предмети — давай усе це зрушимо, розставимо по місцях. — Доріс змістила на милю гай дерев, а потім відірвала верхівки цілого ряду схилів, підняла їх у повітря й з гуркотом розкришила. — Ми можемо розвалити все, а потім знову зібрати.

— Мені сімдесят один, — сказав Джек. — Мені вже не світить знову щось збирати, і я не хочу більше колупатися в минулому. Я більше туди не повернуся. Можете втішитися, я здався.

Вона із силою його шарпнула.

— Тож тепер усе залежить від нас!

Якби ж тільки він міг бачити далі власної смерті. Портер в якийсь момент побачить свій закоцюблий труп, власний похорон, і житиме місяць за місяцем, знаючи, що його набрякле тіло гниє під землею. Теляча покірність Портера пояснювалася лише тим, що він міг передбачати майбутнє. Джека ж натомість аж корчило від непевності, це було просто нестерпно.

Що станеться після того, як приречений старий у військовому шпиталі зустріне свій неминучий кінець? Що трапиться із вцілілими членами Гільдії в цьому світі?

Дівчина поруч з ним продовжувала теревенити про можливості, які він сам озвучив: справжнє, вартісне заняття, а не трюки й чудеса. Для неї відкрилося, що можна впливати на суспільство. Їх усіх роздирала тривога, окрім, можливо, Портера.

Вони втомилися байдикувати й не хотіли терпіти анахронічних урядовців, на яких досі трималися громади. Вони не хотіли терпіти розгублених спадкоємців колишнього некомпетентного уряду, який довів свою неспроможність керувати, привівши суспільство до майже повного знищення.

Влада Гільдії не могла бути гіршою.

Чи могла? Після правління жадібних до влади політиків, професійних ораторів, набраних з прокопчених сигаретним димом міських рад і дешевих юридичних контор, принаймні щось вціліло. Натомість якби світом керували псіоніки, що почали б боротися між собою, як до того національні держави, могло б не лишитися взагалі нічого. Колективна потуга Гільдії охоплювала всі аспекти життя, тож уперше в історії могло постати справжнє тоталітарне суспільство, очолюване телепатами, провидцями й цілителями з силою оживляти неорганічну матерію й умертвляти живу. Яка звичайна людина могла б їм протистояти?