Повне зібрання короткої прози. Том 3

Сьогодні замість звичного одного охоронця там стояло аж четверо. Загін з чотирьох озброєних військових, що ходили туди-сюди поміж машин, заглядаючи і звітуючи комусь у підземних кабінетах громади по нашийних мікрофонах. Раптом велика вантажівка з робітниками з’їхала на бічну дорогу. Викашлюючи хмари смердючого блакитного газу, вона плавно розвернулася і з ревом потягнулася назад до центру громади, геть від виїзних воріт. Ед спостерігав за нею з тривогою.

— Що це вона робить, розвертається? — його охопив страх. — Вони завертають нас!

— Ні, не завертають, — тихо сказала Барбара. — Дивись, он одна проїхала.

Старезна довоєнна спортивна машина обережно виїхала на рівнину за територію громади. За нею потягнулася друга. Обидві машини розігналися, щоб вихопитися на невисокий хребет, де починалися зарості дерев.

Позаду хтось просигналив, знервований Ед проїхав уперед.

Дитина в Барбари на колінах неспокійно запхинькала. Мати закутала її в бавовняну ковдру й зачинила вікно.

— Сьогодні жахливий день. Якби ж ми могли не їхати... — вона затнулася. — А ось і охоронці, діставай перепустку.

— Доброго ранку! — боязко привітався до чоловіків Ед.

Один із них похапцем узяв перепустку, оглянув її, поставив штамп і поклав у записник у сталевій оправі.

— Приготуйтеся, ми знімемо відбитки ваших пальців, — наказав він і передав їм чорну просочену губку. — З немовляти теж.

Ед був приголомшений.

— Для чого? Що тут відбувається?

Близнюки були надто перелякані, щоб навіть поворухнутися, і заклякло дозволили охоронцю зняти відбитки. Ед кволо запротестував, коли чорнильну губку приклали до його великого пальця, але його вхопили зап’ясток і витягнули руку крізь вікно. Доки охоронці обходили вантажівку, прямуючи до дверей з боку Барбари, командир групи поставив свій чобіт на підніжку машини і звернувся до Еда.

— Вас п’ятеро. Сім’я?

Ед кивнув.

— Так, це моя сім’я.

— Тут усі, чи є ще хтось?

— Ні, нас лише п’ятеро.

Охоронець розглядав його своїми темними очима.

— Коли ви повернетеся?

— Сьогодні, — Ед вказав на металевий записник, у якому лежала його перепустка. — До шостої, там же написано.

— Якщо ви виїдете за ці ворота, — сказав охоронець, — ви вже не повернетеся. Ворота — це дорога в один бік.

— Відколи? — прошепотіла Барбара, її обличчя стало попелястим.

— Відучора. Тож можете чинити на власний розсуд: поїхати туди, залагодити свої справи, запитати поради у ворожки, але тоді більше не повертайтеся. — Охоронець показав на бічну дорогу. — Якщо хочете повернутися, то рушайте туди, назад до спуску. Треба їхати за тією вантажівкою, вона повертається в громаду.

Ед облизав сухі губи.

— Я не можу. У моєї дитини... У неї рак кістки. Стара почала її зцілювати, але не встигла, ще не долікувала. Сказала, що сьогодні закінчить.

Охоронець подивився у потріпаний довідник.

— Палата 9, шостий рівень. Спустіться туди, і вони вилікують вашу дитину. У лікарів є все необхідне обладнання. — Командир згорнув довідник і відійшов убік. Він був кремезним, з червоним обличчям і полущеною м’ясистою шкірою. — Давай, чоловіче, вирішуй: туди або сюди, маєш вибрати сам.

Ед мимохіть рушив уперед.

— Вони, мабуть, вирішили, — промимрив він спантеличено, — що туди їздить забагато людей. Вони хочуть нас налякати, вони знають, що ми там не виживемо. Ми там помремо!

Барбара мовчки пригорнула до себе дитину.

— Тут ми теж зрештою помремо.

— Але ж там самі руїни!

— Але ж вони якось там живуть?

— Нас не пустять назад. Що як ми помиляємося? — безпорадно видушив із себе Ед.

Вантажівка попереду з’їжджала на бічну дорогу. Водій рукою показав, що повертає, але раптом забрав руку і вивернув до виїзних воріт. Почалося якесь безладдя, вантажівка пригальмувала і майже зупинилася. Ед вдарив по гальмах, вилаявся і перемкнув передачу. Вантажівка знову прискорилася і проторохтіла крізь ворота в безплідні простори. Ед машинально виїхав за нею. Доки він, наздоганяючи вантажівку, набирав швидкість, б кабіну залетіло холодне, важке від попелу повітря. Порівнявшись із нею, він висунувся з вікна і прокричав:

— Куди ви? Вони ж не пустять вас назад!

— То й нехай, я не повернуся! — сердито крикнув у відповідь водій, худий невисокий чоловік, лисий і кістлявий. — Хрін їм. У мене тут уся моя їжа й одяг, усе, що в мене є. Нехай лиш спробують повернути мене назад! — він додав газу й помчав уперед.

— Що ж, — тихо сказала Барбара. — Це сталося, ми ззовні.

— Так, — погодився приголомшений Ед. — Ми ззовні. Тепер байдуже, один ярд чи тисяча миль: усюди те саме. — Він перелякано подивився на дружину. — А що як вони нас не приймуть? Що як ми дістанемося туди і виявимося непотрібними?

Усе, що в них є, — це стара перехняблена хатина, укриття довоєнних часів, і там дуже мало місця. А тепер поглянь назад.

Колона незграбних вантажівок і легкових авто несміливо, боязко виїжджала скрипучим потоком на вигорілу рівнину.

Кілька з них розвернулися й поїхали назад. Одна зупинилася на бічній дорозі, люди в салоні відчайдушно сварилися.

— Вони нас прихистять, — сказала Барбара. — Вони хочуть допомогти нам, вони завжди цього хотіли.

— А що як вони просто не зможуть?!