Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Мені здається, що вони зможуть. Якщо попросимо, їм буде що нам запропонувати. Вони не можуть прийти до нас, але ми можемо прийти до них. Нас занадто довго стримували, багато років тримали подалі від них. Якщо уряд не дозволяє їм приєднатися до нас, то нам доведеться прийти до них самим.

— А ми зможемо тут вижити? — хрипким голосом запитав Ед.

— Так.

Позаду хтось збуджено просигналив, Ед прискорився.

— Це схоже на масову втечу, поглянь, скільки людей виїжджає. Хто ж там залишиться?

— Багато хто залишиться, — відповіла Барбара. — Керівництво нікуди не дінеться, — вона зайшлася сміхом. — Може, їм навіть вдасться знову почати війну. Принаймні тоді в них буде чим зайнятися, але ми будемо вже далеко.

Автофаб

I

Над трьома чоловіками нависла напруга очікування. Вони курили, походжали туди й назад, безцільно копали носаком бур’ян, що ріс вздовж дороги. Розжарене полудневе сонце незмигно дивилося згори на коричневі поля, ряди охайних пластикових будинків і далекий гребінь гір на заході.

— Уже майже час, — промовив Ерл Перін, сплітаючи й розплітаючи пальці худих рук. — Тут усе залежить від ваги: по пів-секунди на кожен додатковий фунт.

Моррісон з гіркотою озвався:

— Це ти сам вирахував? Ти нічим не кращий за цю штуку. Давайте вдавати, що вона лише випадково запізнилася.

Третій чоловік промовчав. О’Нілл приїхав з іншого поселення і був не настільки добре знайомий із Періном та Моррісоном, щоб з ними сперечатися. Натомість він присів і почав упорядковувати папери, прикріплені до його алюмінієвої планшет-дошки. Під палючим сонцем засмаглі й волохаті руки О’Нілла блищали від поту. Жилавий, зі сплутаним сивим волоссям, в окулярах із роговою оправою, він був старшим за цих двох. Одягнений був у брюки, спортивну сорочку й чоботи на креповій підошві. У пальцях затиснена перова ручка, металева й справна.

— Що ти там нашкрябав? — пробурчав Перін.

— План наших подальших дій, — терпляче пояснив О’Нілл. — Краще систематизувати все зараз, аніж діяти навмання. Адже нам треба знати, що ми спробували і що не спрацювало. Інакше це буде схоже на зачароване коло. Проблема, з якою ми стикнулися, комунікаційна; так я це бачу.

— Атож, комунікаційна, — погодився Моррісон низьким грудним голосом. — З цією клятою штукою ніяк не зв’язатися. Приїде, скине вантаж і їде далі — а про контакт навіть і не мрій.

— Це машина, — схвильовано додав Перін. — Вона мертва... сліпа і глуха.

— Але ж вона контактує із зовнішнім світом, — зауважив О’Нілл. — Має бути якийсь спосіб до неї достукатися. Вона сприймає певні семантичні сигнали; усе, що нам треба, — це винайти ці сигнали. Точніше, перевинайти. Шансів у нас десь із пів дюжини на мільярд.

Їхню розмову перервало віддалене гудіння. Вони підвели погляд від плану, насторожені й рішучі. Час настав.

— Ось і вона, — прокоментував Перін. — Гаразд, розумнику, подивимося, чи вийде в тебе змінити бодай щось у цій одноманітності.

Грюкаючи своїм вантажем, під’їхала масивна, ущерть заповнена вантажівка. Багато в чому вона нагадувала звичайні транспортні засоби, що управляються людьми, за одним-єдиним винятком — у неї не було кабіни водія. Спереду на місці капота кріпилася горизонтальна поверхня вантажної платформи, а там, де зазвичай були фари та решітка радіатора, стриміли губчасті волокна рецепторів — обмежений сенсорний апарат цього допоміжного засобу пересування.

Помітивши трьох чоловіків, вантажівка сповільнилася, переключила передачу й ввімкнула аварійні гальма. За мить ожили реле; потім багажник трохи піднявся, і на асфальт з’їхали важкі картонні коробки. Слідом за ними ковзнув детальний інвентарний список.

— Ви знаєте, що робити, — швидко сказав О’Нілл. — Покваптеся, поки вона не поїхала.

Вправними рухами чоловіки з похмурим виглядом розібрали отримані коробки й зірвали з них захисні обгортки. Заблищали витягнуті з коробок вироби: бінокулярний мікроскоп, портативне радіо, стоси пластикового посуду, медичних препаратів, лез для бритви, одягу, їжі. Левова частка вантажу, як завжди, припадала на їжу. Чоловіки заходилися систематично трощити вміст посилок. За кілька хвилин навколо них лежала лише купа сміття.

— Годі, — задихано скомандував О’Нілл, відступаючи назад, і намацав свою планшетну дошку. — Тепер подивимося, що вона зробить.

Вантажівка вже поїхала була далі; раптом вона зупинилася і позадкувала до них. Її рецептори повідомили, що троє людей понівечили скинуту нею частину вантажу. Вона різко розвернулася передом до них. З машини висунулась антена для контакту з фабрикою. Відтак вантажівка отримала вказівки.

І виплюнула із багажника другий, ідентичний першому вантаж.

— Ми програли, — застогнав Перін, коли згори на нові коробки впала точна копія попереднього інвентарного списку. — Дарма все понищили.

— Що тепер? — поцікавився Моррісон в О’Нілла. — Є в нашому плані інша стратегія?