Проти Гільдії не було ради, люди скорилися б псіонічному керівництву, і рано чи пізно політику щодо не-псіоніків серйозно переглянули б з прицілом на більшу ефективність, на знищення непотрібного матеріалу. Керівництво суперкомпетентних могло бути гіршим за керівництво некомпетентних.
«Гіршим для кого? — чисті, тричі підсилені думки Стівена пролунали в його голові. Холодні, впевнені й цілковито позбавлені сумнівів. — Ти сам бачиш, що вони вимирають. Питання не в тому, чи ми маємо їх знищити, питання в тому, як довго ми збираємося штучно підтримувати їхнє виживання. Ми утримуємо зоопарк, Джеку. Допомагаємо вимираючим видам. При цьому їхня клітка завелика, вона займає весь наш світ. Хочеш, дай їм якийсь простір, цілий субконтинент, але ми заслужили не те, щоб отримати левову частку для себе».
Портер сидів і наминав з тарілки рисовий пудинг. Він продовжував їсти навіть після того, як Стівен закричав. Портер зупинився і звернув увагу на те, що відбувається, лише коли Телма вирвала у нього з рук ложку.
Несподіванки були для нього геть невідомим явищем. Ще шість місяців тому він бачив цю картину, обміркував її й переключився на пізніші події. Портер неохоче відсунув стілець і важко звів своє огрядне тіло на ноги.
— Він збирається мене вбити! — волав Стівен. — Чому ти мені не сказав? — закричав він до Портера. — Ти ж знав, що він просто зараз прийде мене вбивати!
— Заради Бога! — заверещала Телма просто у вухо Портера. — Це правда? Чому ти нічого не робиш? Ти ж чоловік, зупини його!
Доки Портер намагався придумати, що б його відповісти, на кухню зайшов Джек. Стівенові пронизливі завивання стали несамовитими. Доріс із божевільними очима вскочила вслід за Джеком, від хвилювання забувши про свій талант. Телма квапливо оббігла стіл і стала, виставивши кістляві руки, між Джеком і хлопцем. Її висохле обличчя гнівно скривилося.
— Я все бачу! — закричав Стівен. — У його голові. Він збирається вбити мене, тому що він знає, що я збираюся... — він раптом затнувся. — Він хоче, щоб ми нічого не робили, він хоче, щоб ми й далі лишалися у цих старих руїнах, показуючи людям трюки. — Крізь його переляк пробилася лють. — Я не збираюся цього терпіти, мені набридли ці трюки з читанням думок. Тепер він думає про те, щоб убити нас усіх! Він хоче, щоб ми всі померли!
Портер знову всівся на стілець і потягнувся по ложку. Він підтягнув тарілку до підборіддя, і, уважно спостерігаючи за Джеком і Стівеном, продовжив повільно їсти.
— Вибач, — сказав Джек. — Тобі не слід було відкривати мені своїх думок, сам я не зміг би їх прочитати. Ти мав тримати їх при собі. — Він рушив уперед.
Телма міцно вхопила Джека своїми сухими пальцями. Завивання й белькотіння юнака переросли в істерику. Портер поморщився, складки на його шиї задрижали. Він байдуже спостерігав, як борються Джек зі старою, і поглядав на Стівена, що з восковим обличчям стояв позаду, паралізований дитячим жахом. Тіло юнака заціпеніло.
Портер припинив їсти, лише коли в сутичку втрутилася Доріс. Він напружився, але хвилювання, що змусило його забути про їжу, було спричинене не сумнівом чи непевністю, а наближенням переламного моменту. Знання про те, що трапиться, не применшувало дивовижності події. Портера не можна було здивувати, але можна було розворушити.
— Дай йому спокій, — видихнула Доріс. — Він усього лише хлопчик, сядь і заспокойся. — Вона обхопила Джека за талію.
Двоє жінок повисли на кремезному м’язистому чоловікові, намагаючись його стримати. — Зупинись! Облиш його!
Джек вирвався і захитався, намагаючись відновити рівновагу. Дві жінки наскакували, тягнучи до нього руки, як розлючені птахи. Він відступав, намагаючись їх відштовхнути...
— Не дивися, — різко сказав Портер.
Доріс повернулася до нього, тож нічого не побачила, як він і передбачив. Натомість Телма побачила все, і її крики раптом стихли. Стівенові від страху перехопило подих, а потім він заверещав, охоплений жахом.
Вони вже якось бачили останнє «я» з часового потоку Джека. Одного вечора в хатині ненадовго з’явився старигань, доки котресь з молодших «я» оцінювало можливості військового шпиталю. Молодший Джек одразу повернувся, переконавшись, що приречений старий отримає якнайкраще лікування. Тоді вони вперше побачили це висушене лихоманкою обличчя. Цього разу очі старого вже не блищали від гарячки. Тьмяні очі мертвого були невидющими, але згорблена постать досі стояла на ногах.
Телма не змогла втримати тіла Джека. Воно повалилося вперед, як лантух з борошном, і впало на стіл, розкидавши чашки і столові прибори. На старому був вицвілий блакитний халат, зав’язаний на поясі, бліді білі ноги були босими. Від тіла відгонило їдким запахом лікарні, старості, хвороби й смерті.
— Ви зробили це удвох, але передусім Доріс, — сказав Портер. — Утім, це все одно б сталося за кілька днів, — резюмував він. — Джек мертвий, ми маємо його поховати, якщо тільки хтось із вас не може його оживити.
Телма стояла, витираючи сльози. Вони стікали по її всохлих щоках, потрапляючи до рота.