Повне зібрання короткої прози. Том 3

З обшитої свинцем скрині Джек дістав ретельно складену купку кісток і залишки особистих речей: гаманець, посвідчення, фотографії, кулькову ручку, шматки рваної уніформи, золоту обручку і кілька срібних монет.

— Баттерфорд помер у скруті, — промимрив Джек. Він оглянув магнітну плівку, переконався, що запис повний, і зачинив скриню. — Я казав йому, що принесу її з собою, але він, звичайно, цього не згадає.

— Кожна наступна спроба стирає попередню? — Доріс пішла одягатися. — Щоразу все повторюється, знову і знову, хіба не так?

— Так, це той самий часовий проміжок, — визнав Джек, — але все щоразу відбувається інакше.

Доріс, натягуючи джинси, лукаво подивилася на нього.

— Дещо все ж повторюється... Результат завжди той самий, що б ти не робив. Баттерфорд все одно не зупиняється і передає свої рекомендації президентові.

Джек її не чув. Він уже рухався в минуле, переходив по часовому потоку. Підвал і напівоголена постать Доріс заколихалися й відступили, наче він бачив їх крізь дно склянки, яку поступово заповнювала непрозора рідина. Джека огорнули темрява і мінливий простір. Він рішуче йшов уперед, тримаючи металеву скриню в руках. Насправді, він рухався назад, повертався у напрямку, протилежному до часового вектору, міняючись місцями з молодшим Джоном Тремейном, прищавим хлопцем шістнадцяти років, який слухняно відвідував школу в 1962-му році н. е. у місті Чикаго, штат Іллінойс. Вони мінялися місцями багато разів, його молодше «я» вже мало б звикнути.

Джек сподівався, що Доріс таки встигне одягнутися до того, як хлопець з’явиться у підвалі, але знав, що це марне сподівання.

Темрява позачасся відступила, і він закліпав, потрапивши під жовте сонячне світло. Досі стискаючи в руках металеву скриню, він зробив останній крок у минуле й опинився у центрі великої гомінливої кімнати. Навколо вешталися люди, кілька хлопців і дівчат вирячилися на нього, заклякнувши від подиву. Спочатку він не міг зрозуміти, де опинився, але потім спогади накрили його бурхливим потоком гіркої туги за молодістю.

Він повернувся до шкільної бібліотеки, де колись провів чимало часу. Знайоме місце з книжками і світлими молодими обличчями, яскраво вбраними дівчатами, що хихотіли, вчилися й пускали бісики. Молодь зовсім не передчувала наближення війни, масових смертей, що залишать від міста тільки мертвий попіл, що кружлятиме у повітрі.

Джек поквапився геть з бібліотеки, свідомий, що лишив позаду купу здивованих людей. Було не надто зручно на очах у публіки мінятися місцями з пасивним «я». Раптове перетворення шістнадцятирічного школяра на суворого високого тридцятирічного чоловіка важко приймали навіть у суспільстві, що теоретично вже знало про псіонічні сили.

Теоретично, бо в цей період знали про них мало. Їх зустрічали з острахом і недовірою, час великих сподівань на псіоніків ще не настав. Їхні сили здавалися чудом, і лише за кілька років з’явиться усвідомлення, що ці сили можуть послужити людству.

Він вийшов на людну чиказьку вулицю й зупинив таксі. Його приголомшили гуркіт автобусів і автомобілів, вихор будинків з металевим полиском, людей і знаків. Всюди щось відбувалося: звичайні громадяни займалися своїми невинними буденними справами, далекими від смертоносних планів верхівки. Людей довкола нього збиралися проміняти на химеру міжнародного престижу, людське життя — на примарний фантом. Він дав таксисту адресу готелю Баттерфорда і всівся, готуючись до вже знайомої зустрічі.

Початок був відпрацьований. Джек показав своє посвідчення натовпу озброєних охоронців, його перевірили, обшукали й відвели в номер. П’ятнадцять хвилин він просидів у розкішному передпокої, неспокійно чекав і курив — як завжди. Тут не було жодної можливості щось змінити. Зміни, якщо вдасться їх досягти, будуть пізніше.

— Ви знаєте, хто я? — одразу почав він, коли з внутрішнього кабінету вигулькнула маленька недовірлива голова генерала Баттерфорда. Джек похмуро підійшов до нього, тримаючи в руках скриню. — Це мій дванадцятий візит, і було б добре, щоб цього разу він дав якісь результати.

Глибоко посаджені очі Баттерфорда насторожено поблискували за товстими скельцями окулярів.

— Ти один із цих суперлюдей, — пропищав він. — Псіоніків. — Він пропустив Джека й став біля дверей, заблокувавши їх своїм зсохлим, затягнутим в уніформу тілом. — Отож? Чого тобі треба? Мій час надто цінний, щоб його марнувати.

Джек всівся навпроти столу генерала та його помічників.

— У вас у руках звіт з описом мого таланту. Ви знаєте, що я вмію.

Баттерфорд без особливого зацікавлення проглянув звіт.

— Ти вмієш проходити крізь час. То й що? — його очі звузилися. — І що ти маєш на увазі під дванадцятим разом? — він схопив оберемок доповідних. — Я тебе ніколи раніше не бачив. Кажи, що маєш сказати, а тоді забирайся. Я зайнятий.

— У мене є для вас подарунок, — похмуро сказав Джек. Він поставив на стіл металеву скриню і відкрив її. — Це ваше. Сміливіше, витягніть ці речі й роздивіться їх.

Баттерфорд з відразою подивився на кістки.