Презентация PowerPoint

Сайрес Сміт, прагнучи завершити почату справу, побудував у куточку пташиного двору голубник. Туди поселили дюжину тих самих голубів, що гніздилися на високих скелях плато. Голуби швидко звикли повертатися вечорами до нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж їхніх родичів — вяхирів, які до того ж не розмножуються в неволі.

Нарешті, настала пора скористатися оболонкою аеростата і зшити

з неї білизну. Справді, зберігати оболонку, щоб стрімголов залишити острів і летіти на кулі, наповненій теплим повітрям, над безмежною широчінню океану, могли тільки відчайдухи, доведені до крайності, а Сайрес Сміт, людина розважлива, про це й ие думав.

Отже, мова йшла про те, як переправити оболонку кулі до Гранітного палацу, і поселенці переробили візок, він став зручнішим і легшим. Візок вони мали — треба було знайти тяглову силу. Невже на острові не водилося жуйних тварин, які замінили б коня, віслюка, бика чи корову? Ніхто ие міг відповісти иа це питання.

— Справді, — говорив Пенкроф, — тяглова худоба нам дуже згодиться, поки містеру Сайресу не здумається спорудити для пас візок з паровим двигуном або навіть паровоз. Не сумніваюся, одного дня від Гранітного палацу до порту Повітряної кулі проляже залізниця з гілкою на гору Франкліна.

І славний моряк, говорячи все це, вірив у свої слова! О уяво, ти всемогутня, коли тебе підкріплює віра!

Але не перебільшимо, сказавши, що звичайна запряжна тварина вивела б Пеикрофа зі скрутного становища, а оскільки провидіния мало до нього слабкість, то воно й не змусило моряка довго чекати.

Одного разу, 23 грудня, раптом долинули крики Наба і голосний гавкіт Топа. Поселенці, які працювали в Нетрях, побігли в той бік, звідки лементували, побоюючись, чи ие сталося лиха.

Що ж вони побачили? Дві прекрасні тварини заблукали иа плато, — бо містки опустили. Тварини, самець і самка, нагадували коней, скоріше, мабуть, віслюків; вони були буланої масті, хвіст і ноги — білі, а голова, шия, тулуб — у чорних смугах, як у зебри. Тварини спокійно наближалися, нітрохи не тривожачись і поглядаючи розумними очима на людей, яких ще не визнавали господарями.

— Та це онагри! — вигукнув Герберт. — Чотириногі тварини — щось середнє між зеброю і кваггою.

— А чому не назвати їх просто віслюками? — запитав Наб.

— А тому, що вуха в них не такі довгі та й самі вони витончеиіші.

— Віслюк або кінь, чи пе все одно, — додав Пенкроф, — і те й інше — «тяглова силд». Виходить, їх треба спіймати!

Моряк доповз, ховаючись у траві, щоб не злякати тварин, до містка, перекинутого через Гліцериновий струмок, і розвів його — онагри залишилися в полоні.

Як же з ними вчинити — захопити силою і змусити ходити в запряжці? Ні. Вирішили так — нехай кілька днів вільно поблукають по плато, зарослому травою, а за цей час біля пташиного двору під керівництвом інженера збудують зручну стайшо, — якщо онагри забредуть туди, вони знайдуть м’яку підстилку і притулок на ніч.

Таким чином, поселенці залишили красивих тварин на волі і намагалися ие підходити до них близько, щоб не наполохати. Не раз, одначе, здавалося, що онагри прагнуть утекти, що їм, звиклим до вільних просторів і лісових хащ, тісно на плато. Поселенці бачили, як вони намагаються вийти за нездоланну перешкоду — водне кільце, як із пронизливим іржанням скачуть лугом, а потім, заспокоївшись, годинами дивляться на величезні ліси, у які їм ніколи не повернутися!

Поселенці виготовили упряж і посторонки з рослинних волокон, а за кілька днів, після того як спіймали онагрів, не тільки змайстрували візок, але й провели пряму дорогу — прорубали просіку через ліс Далекого Заходу, від закруту ріки Віддяки до порту Повітряної кулі; по ній можна було проїхати на візку. І ось наприкінці грудня вперше спробували запрягти онагрів.

Пенкрофу вже вдалося приручити тварин: вони самі підходили до нього, їли з рук, підпускали до себе, але як тільки спробували запрягти онагрів, вони стали дибки, — з ними ледь вдалося впоратися. Втім, вони незабаром скорилися своїй долі, — взагалі онагрів, не таких норовливих, як зебри, часто запрягають у гірських місцевостях Південної Африки, вони приживалися навіть у відносно холодних поясах Європи.

Одного дня всі колоністи, крім Пенкрофа, який ішов перед онаграми, вмостилися па візок і поїхали до порту Повітряної кулі. Що й казати, їх добряче трясло на нерівній, вибоїстій дорозі, але все-таки візок дістався до місця благополучно, і того ж дня поселенці навантажили па нього оболонку і різні частини аеростата.

О восьмій годині вечора візок, переїхавши міст через ріку Віддяки, опустився ЇЇ лівим берегом і зупинився біля моря, перед Гранітним палацом. Онагрів розпрягли, відвели в стайшо, а ГІенк-роф, перед тим як заснути, так голосно позіхнув від задоволення, що багатоголоса луна відгукнулася у всіх куточках і закапелках Гранітного палацу.

РОЗДІЛ ВОСЬМА