Презентация PowerPoint

Незабаром дикі собаки впритул підступили до колоністів, і не обійшлося без поранень, на щастя, легких. Герберт вистрілив і вбив звіра, що, немов дика кішка, здерся па спину Наба. Топ боровся з неприборканою люттю: він впивався іклами в горлянки диких собак і душив їх. Юп нещадно' бив ворогів дрюком — його неможливо було відтягнути назад. Він, мабуть, мав здатність бачити в темряві; він опинився в самій гущавині бою, раз у раз пронизливо свистів, а це означало в нього вищий ступінь збудження. У войовничому запалі Юп ринувся вперед, і при спалаху пострілу всі побачили, що його оточили п’ять-шість величезних звірів, причому він відбивався від них з рідкісною холоднокровністю.

Колоністи домоглися перемоги, але після запеклого бою, що тривав дві години! При перших же зблисках зорі звірі, звичайно, відступили й утекли на північ містком, який Наб негайно ж підняв. Коли сонце освітило бойовище, колоністи порахували вбитих- тварин, що валялися на березі, — виявилося, що їх близько півсотні.

— А де ж Юп? — раптом крикнув Пенкроф. — Де наш Юп?

Юп пропав. Наб кликав його, але той уперше пе відгукнувся па

заклик друга.

Всі кинулися на пошуки, їх лякала думка, що Юп лежить серед убитих звірів. Колоністи розгребли трупи иа закривавленому снігу і відкопали Юпа з-під цілої' купи убитих собак; роздроблені щелепи, перебиті хребти свідчили просте, що на звірів обрушилися нищівні удари кийка безстрашного Юпа. Бідний Юп усе ще стискав уламок дрюка: звірі, мабуть, иакинулися на нього, беззбройного, і збили з ніг; глибокі рані зяяли на грудях Юпа. .

— Він живий! — крикнув Наб, нахилившись над ним.

— І ми його вилікуємо, — заявив моряк, — будемо доглядати, як за синочком!..

Юп немов зрозумів, тому що припав головою до плеча моряка, неначе дякуючи. Моряк теж постраждав, але і його рана, і рани його товаришів ие були небезпечними, — вогнепальна зброя майже ввесь час тримала звірів на відстані. Зажко постраждала оДна лише мавпа.

Пенкроф і Наб віднесли Юпа до підйомника, і тільки тут .він слабко застогнав. Йога обережно підняли до Гранітного палацу, вклали на матраци, знявши їх з одного з ліжок, і зі зворушливою дбайливістю промили йому рани. Судячи з усього, внутрішні органи мавпи не були зачеплені, але Юп дуже ослабнув від втрати крові й у нього піднялася температура.

Отже, його перев’язали, вклали і прописали пайсуворішу дієту, «як справжній людині», — зауважив Наб; потім хворого змусили випити кілька чашок жарознижуючого напою, звареного з лікарських трав, що зберігалися в аптечці Гранітного палацу.

Спочатку Юп задрімав тривожним сном, але поступово дихання його вирівнялося, і колоністи пішли, щоб дати пораненому повний спокій. Іноді тільки Топ тихенько, немов «навшпиньках», скрадався до кімнати друга, начебто схвалюючи турботу про нього. Юп лежав, звісивши лапу, і Топ її лизав з пригніченим виглядом.

Того ж ранку колоністи відтягнули вбитих звірів до лісу Далекого Заходу, де й закопали.

Напад хижаків, що міг мати неприємні наслідки, послужив колоністам гарним уроком, і відтоді вони не лягали спати, не перекопавшись, що мости підняті і вторгнення неможливе.

Тим часом¹ Юп, стан якого викликав тривогу колоністів, за кілька днів переборов хворобу. Юпа виручив могутній організм; жар помалу спав, і Гедеон Спілет, знаючись на медицині, незабаром заявив, що Юп поза небезпекою. 16 серпня Юп із задоволенням попоїв. Наб приготував для нього смачні солодкі страви, і хворий поглинав їх із захватом, тому що мав грішок — він любив поласувати, а Наб не боровся з цим недоліком.

— Що вдієш? — говорив Наб Гедеонові Спілету, коли журналіст дорікав йому за те, що він балує Юпа. — У бідолахи тільки одне задоволення — поласувати, і я дуже радий, що можу віддячити йому за вірну службу.

Дядечко Юп десять днів провів у ліжку; 21 серпня йому дозволили встати. Рани загоїлись, і було видно, що незабаром він знову стане сильним і спритним. У Юпа, як і у всіх одужуючих, розгулявся ненаситний апетит, і журналіст дозволив йому їсти досхочу, покладаючись на інстинкт, найчастіше відсутній у людей: він повинен був уберегти орангутанга від надмірностей. Наб прийшов у захват, побачивши, що його учень їсть з колишнім апетитом.

— Іж, приятелю, — говорив він Юпу, — їж усе, що твоя Душа бажає. Ти пролив кров заради цас, і мій обов’язок допомогти тобі одужати.

Якось — це було 25 серпня — пролунав крик Наба:

— Містере Сайрес, містере Гедеон, Герберте, Пенкрофе, швидше сюди!

Колоністи, які сиділи у великому залі, підхопилися і побігли на заклик до комірчини, відведеної Юпу. .

— Що сталося? — запитав журналіст.

— Та ви тільки подивіться! — відповів Наб і розреготався.

І що ж вони побачили! Дядечко Юп мирно сидів навпочіпки біля порога Гранітного палацу, неначе турок, і покурював люлечку.

— Моя люлька! — вигукнув Пенкроф. — Взяв у мене люльку! Що ж, старий, бери її в подарунок! Кури, кури, друже!

А Юп поважно випускав густі клуби диму і, мабуть, одержував незрівнянне задоволення.