Презентация PowerPoint

Непояснена'таємниця. — Перші слова незнайомця. — Дватдцять років життя на острівці. — Визнання. — Зникнення., г- Сайрес Сміт не втрачає віри. — Спорудження вітряного млина. — Хліб спечений. — Відданість. — Рукоапискання чесних людей

Так, нещасний плакав! Очевидно, якийсь спогад торкнув його душу, і, як сказав Сайрес Сміт, сльози розбудили в ньому людину.

Колоністи відійшли, залишивши його на плато, щоб він відчув себе на волі, але невідомий .і не думав користуватися цією волею, і Сайрес Сміт незабаром відвів йрго до Гранітного палацу.

За два дні після цієї сцени невідомий начебто став цікавитися життям колонії. Було зрозуміло, що він усе чує, усе усвідомлює, але затято не бажає розмовляти з оточуючими. Одного разу увечері Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як він бурмоче:

— Ні, тільки ие їм!

Моряк передав його слова товаришам.

— Тут криється якась сумна таємниця, — проказав Сайрес Сміт.

І ось, нарешті, невідомий узявся за роботу, — він почав скопувати грядки иа городі, але часто кидав лопату і подовгу стояв нерухомо, занурившись у свої думи; колоністи за порадою інженера ие порушували самоти, до якої він так прагнув. Якщо хто-небудь наближався до нього, він тікав, і його плечі здригались від стриманих ридань.

Можливо, його мучили каяття совісті? Так, можливо, воно й було; одного разу Гедеон Спілет, не витримавши, зробив наступне зауваження:

— Він мовчить тому, що повинен зробити занадто тяжке зізнання.

Довелося запастися терпінням і чекати. Кілька днів потому,

З листопада, невідомий, що працював иа плоскогір’ї, раптом кинув лопату, і Сайрес Сміт, який спостерігав здалеку за ним, знову побачив, що він плаче. У нестримному пориві, піддавшись жалості, інженер підійшов до нього і тихенько доторкнувся до його плеча.

— Послухайте, друже мій! — промовив він. Невідомий відвів очі, а коли Сайрес Сміт спробував узяти його за руку, відсахнувся.

— Друже мій, — повторив Сайрес Сміт твердим голосом, — я хочу, щоб ви поглянули мені в очі.

Невідомий подивився па інженера, підкоряючись його волі, як людина, що знаходиться під гіпнозом. Він хотів спершу втекти. Але раптом обличчя його змінилося. Очі спалахнули. З губ готові були зірватися якісь слова. Він більше не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки иа грудях, він запитав приглушеним голосом:

— Хто ви такі?

— Ми теж зазнали аварії, як і ви, — відповів з невимовним хвилюванням інженер. — Ви в колі своїх, серед людей...

— Серед людей... Ні, я вже не людина!

— Ви — серед друзів.

— Серед друзів! У мене немає друзів!.. — закричав невідомий, закривши обличчя руками. — Немає... і ніколи не буде... Залиште мене, залиште...

Він підбіг до самого краю плато, що піднімалося над морем, і довго стояв там. Сайрес Сміт приєднався до товаришів і розповів їм про все, що відбулося.

— Так, у житті цієї людини є якась таємниця, — зауважив Гедеон Спілет, — і, очевидно, лише докори сумління розбудили в ньому людину.

— Привезли ми сюди якогось дивака-відлюдька, — заявив моряк. — Надто вже він потайливий...

— Він зберігає якусь таємницю, і ми зобов’язані її поважати, — жваво відповів Сайрес Сміт. — Якщо він і має провину, то жорстоко за неї поплатився, і хай простяться йому гріхи його.

Години дві невідомий провів один на березі; очевидно, під напливом спогадів у його душі ожило минуле, і, звичайно, минуле сумне; колоністи не випускали з очей нещасного, але ие намагалися порушувати його самоти.

І ось після довгих роздумів вій пемов прийняв якесь рішення і підійшов до Сайреса Сміта. Його очі почервоніли від сліз, але він більше не плакав. Здавалося, він був зляканий, присоромлений, йому хотілося змаліти, стати непомітним, погляд його був потуплений.

— Сер, — звернувся вій до Сайреса Сміта, — ви і ваші товариші — англійці?

— Ні, ми — американці, — відповів інженер.

— Ах, он як, — вигукнув невідомий і неголосно додав: — Тим краще.

— А ви, друже мій? — запитав інженер.

— Англієць, — швидко відповів вій.

Йому, мабуть, нелегко було вимовити ці кілька слів, тому що він негайно ж пішов з берега; він біг від водоспаду до гирла ріки і, здавалося, нетямився від хвилювання.

Одного разу, проходячи повз Герберта, він зупинився і запитав здавленим голосом:

— Який тепер місяць?

— Листопад, — відповів юнак.

— А рік?

— Тисяча вісімсот шістдесят шостий.

— Дванадцять років! Дванадцять років! — повторив невідомий. І раптово втік.

Герберт розповів колоністам про цю розмову.

— Наш нещасний бранець, — зауважив Гедеон Спілет, — втратив лік місяцям і рокам.

— Так, — додав Герберт, — виходить, він прожив дванадцять років па острові Таборі!

— Дванадцять років! — повторив Сайрес Сміт. — Так, якщо дванадцять років прожити иа самоті та ще й з плямою на сумлінні, збожеволіти неважко.