Презентация PowerPoint

— А я думаю, Пенкрофе, — заперечив журналіст, — що управляти таким підводним човном, як «Наутилус», мабуть, дуже легко, і ми всі швидко освоїлися б з цією справою. Не довелося б боятися пі бур, ні нападів піратів. На глибині в кілька футів у морі панує спокій, як у тихому озері.

— Може, й так, — відповів моряк. — А по-моєму, сильний шторм иа борту добре оснащеної шхуни значно краще такої тиші. Кораблям судилося плавати по воді, а не під водою.

— Друзі мої, — сказав інженер, — даремно, в усякому разі даремно щодо «Наутилуса», обговорювати питання про підводні човни. «Наутилус» нам не належить, і ми не маємо права ним розпоряджатися. Він ні в якому разі не може послужити нам службу. Справа не тільки в тому, що йому вже ие вийти з печери, тому що дно її біля входу піднялося. Згадайте, адже капітан Немо бажає, щоб море поглинуло його корабель разом з ним. Волю свою він висловив чітко, і ми її виконаємо.

Поговоривши ще якийсь час, Сайрес Сміт і його товариші спустилися в каюти «Наутилуса». Підкріпившись їжею, друзі повернулися до того залу, де лежав капітан Немо.

Вій начебто вже не зазнавав крайньої слабкості, що сковувала його, очі в нього блищали, на губах грала слабка посмішка.

Колоністи підійшли до нього.

— Добродії, — сказав він, — ви мужні, чесні й добрі люди. І ви цілком віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами. Я вас полюбив, я люблю вас!.. Дайте руку, містере Сміт.

Сайрес Сміт простягнув руку, капітан Немо міцно потис її.

— Ось і добре! — прошепотів він, потім вимовив голосно: — Але досить про мене. Краще поговорімо про вас самих і про острів Лінкольна, иа якому ви знайшли собі притулок... Ви розраховуєте вибратися звідси?

— Але ми обов’язково повернемося! — жваво відповів Пенкроф.

, — Повернетеся?.. Що ж, Пенкрофе, я знаю, як ви любите цей

острів, — сказав капітан, посміхаючись. — Тут дуже багато чого змінилося вашими стараннями, — і це дійсно ваш острів. ,

— У нас ось які плани, капітане, — сказав. Сайрес Сміт, — подарувати острів Сполученим Штатам і заснувати тут порт для стоянки нашого морського флоту, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.

— Ви думаєте про вашу країну, добродії, — відповів капітан. — Ви трудилися в ім’я її процвітання, її слави. Правда ваша. Вітчизна!.. Звичайно, треба повернутися иа батьківщину. Померти треба на батьківщині!.. А я ось помираю вдалині від усього, що мені дороге!

— Можливо, ви бажаєте передати кому-небудь вашу останню волю? — запитав інженер. — Може, хочете що-небудь заповісти на пам’ять друзям? У вас, мабуть, залишилися друзі в горах. Індії.

— Ні, містере Сміт. У мене більше немає друзів! Я останній з нашого роду... А ті, хто знав мене, вважають, що я вже давно помер... Але повернімося до вашої долі. Самотність, відірваність від людей — доля сумна, непосильна... Я ось помираю тому, що уявив, начебто можна жити одному!.. Ви повинні все зробити, щоб виїхати звідси і знову побачити ту землю, де ви народилися. Я знаю, ці негідники знищили судно, побудоване вами...

— Ми вже будуємо інше судно, — сказав Гедеон Спілет, — хочемо зробити його досить великим, щоб можна було доплисти иа ньому до найближчої землі. Але якщо нам вдасться виїхати з острова Лінкольна, ми всі по-різному рано чи пізно повернемося. Занадто багато спогадів у нас пов’язано з островом, і.нам його не забути!

— І тут доля звела нас з капітаном Немо, — сказав Сайрес Сміт.

— Тут ми будемо часто, часто згадувати вас, — додав Герберт.

— Тут я знайду собі спокій, заснувши вічним сном, якщо тільки... — промовив капітан Немо.

Вій запнувся і, обірвавши почату фразу, сказав:

— Містере Сміт, я хотів би поговорити з вами... віч-на-віч.

Товариші інженера, поважаючи бажання помираючого, вийшли з кімнати.

Кілька хвилин капітан Немо розмовляв про щось із Сайресом Смітом наодинці, потім інженер покликав своїх друзів, але не сказав їм ні слова з того, що помираючий побажав довірити йому.

Гедеон Спілет уважио вдивлявся в обличчя капітана Немо. Було зрозуміло, що хворого підтримує тільки сила волі, але незабаром йому вже ие здолати зростаючої тілесної слабкості.

До вечора в стані хворого начебто не помітили ніяких змін. Колоністи ні па хвилину пе залишали «Наутилуса». Спустилася ніч, хоча настання її не розрізнялося в цьому склепі.

Капітан Немо не зазнав ніяких страждань, але сили його вичерпалися. Обличчя, позначене шляхетною красою, змарніло, покрилося мертвотною блідістю. З вуст часом виривалися ледве чутні слова — мабуть, йому згадувалися то одні, то другі події його дивного життя. Відчувалося, що життя поступово залишає його тіло, кінцівки вже похололи.

Разів зо два він ще звертав трохи привітних слів до колоністів, які стояли біля нього, посміхався їм тією світлою посмішкою, що навіки застигає на обличчі померлих.