Пригоди бравого вояки Швейка

- То ви, хитруне, повинні були грати тотус1, - усміхнувся Швейк. - Це зовсім так, як одного разу у Вальші внизу в ресторані один такий валуйко мав тотус, але не користався цим, а весь час відкладав найменші до ренонсу і пускав кожного на мізерку. А які мав карти! Усіх мастей, найстарші. Я й тепер нічого з цього не мав би, коли б ви грали тотус, як було і тоді. І ніхто з нас теж нічого б з того не мав; все йшло б довкола, а ми платили б і платили б. Я нарешті тоді не витримав та й кажу: «Пане Герольд, будьте такі ласкаві, грайте тотус і не дурійте». Але він на мене як визвірився, кожному, каже, вільна воля грати як хоче. Ми б, каже, краще проти вітру не дмухали, бо він скінчив університет. Але це йому дорого коштувало. Шинкар був наш добрий знайомий, офіціантка була з нами в дуже інтимних стосунках, а патрулеві розтовкмачили, що так і так, і все було в повному порядку. В першу чергу, сказали ми, з його боку дуже нечемно кликати вночі патруль і порушувати нічний спокій тільки через те, що він десь перед кнайпою посковзнувся на ожеледі, їхав носом по тротуару, аж поки його не розбив; ми ж його, боронь Боже, і пальцем не торкнули, хоч він грав мар’яж по-шахрайськи, ну, а коли ми це виявили, тут вже ніде правди діти, він так швидко утікав, аж носом запоров. А що ми до нього ставилися просто-таки по- джентльменськи, підтвердили і шинкар, і офіціантка, бо він на ніщо інше не заслужив. Сидів завжди від сьомої години вечора аж до півночі за однісіньким кухлем пива і склянкою содової води та корчив з себе бозна-яке цабе, бо, бачите, він був професором університету, а на мар’яжі розумівся, як свиня на перці. Так, отже, хто тепер здає?

- Зіграймо «прикупного», - запропонував кухар-окультист, - шістка і дві.

- То краще розкажіть нам, - сказав фельдфебель Ванєк, - про перевтілення душ, так, як це ви розповідали дівчині в кантині, коли розбили собі носа.

____________________

1 Картяр повинен зробити всі взятки.

- Про мандрівку душ я вже чув, - відізвався Швейк. - Мені свого часу теж забандюрилося, пробачте за слово, взятися до того самоосвічування, щоб не плентатися десь у хвості. І пішов я до читальні промислової спілки в Празі. Але тому, що я «на те свято надів стару лату» і виблискував голим задом, я так і не допхався до тієї самоосвіти. Мене туди не пустили, - «просимо, кажуть, вашу милість забиратися геть, поки цілі», - бо вони думали, що я прийшов їхні пальта красти. Тоді вже я по-святковому напіжонився і пішов до музейної бібліотеки*. Там ми з одним товаришем дістали книжку про перевтілення душ. Я вичитав у цій книжці, що один індійський цісар, коли стріпнув ногами, перетворився в свиню, а коли цю свиню закололи, він перемістився у мавпу, з мавпи - у борсука, а з борсука нарешті став міністром. Потім у армії я переконався, що в цьому мусить бути трохи правди, бо хто тільки мав якусь зірку на комірі, називав солдатів або морськими свиньми, або взагалі якимось іншим звірячим назвиськом. Отже, згідно з цим можна думати, що тисячі років тому ці прості солдати були якимись великими полководцями. Але на війні така мандрівка душ незвичайно дурна річ. Казна-скільки перемін зробить людина, перш ніж стане, скажімо, наприклад, телефоністом, кухарем або піхотинцем. І раптом його розірве граната, а душа його переселиться в якусь артилерійську кобилу. Але і тут місця ще не зогріє, як у батарею, коли вона займає якийсь горбок, знов лупне снаряд і заб’є цю кобилу, в яку втілилась душа небіжчика. Тепер душа миттю переселяється у якусь обозну корову, з якої зроблять ґуляш для вояків, і душа з цієї корови зараз же перелізе в телефоніста, а з телефоніста…

- Я дивуюся, - сказав телефоніст Ходоунський, явно ображений, - чому саме я повинен служити мішенню для дурних жартів.