Притулок пророцтв

– Ти маєш рацію, – вона видобула з напірника руду і червону перуки й заховала їх у потаємне відділення.

– Оце я розумію, оце по-нашому.

– Дякую, – прошепотіла Рейвен і поцілувала Алексі.

– А тепер поїхали до мене, я поведу.

Рейвен вмостилася позаду і міцно обхопила його руками за талію. Мотоцикл з ревінням викотив з провулка й заходився петлювати поміж студентських велосипедів і скутерів, раз навіть черкнувся об бампер припаркованого авто. Рейвен пригадалися подряпини у неї на руці. Вона припинила на одинадцятій, та відтоді як батько вкоротив собі віку, минуло точно більше часу. Їй і досі чувся звук пострілу, а перед очима стояло його заляпане кров’ю обличчя у ту мить, коли він упав. Вона щосили старалася стерти цей спогад з пам’яті, та він залишив сліди, неначе крейда, розмазана по чорній дошці її свідомості.

…щоб вижити, ти маєш зробити так, щоб алексі не міг без тебе обійтися. роби все, що він захоче, щоб він був щасливий…

Рейвен грудьми відчувала, як вібрують м’язи у нього на спині. Вона заплющила очі. Їх підкидало то вгору, то вниз. Алексі повертав стрімко, але в нього це виходило плавніше, ніж у неї під час поїздки до банку. Нарешті вони в’їхали на площу Екзархія, і Алексі заглушив двигун.

Комунальники замітали клапті порваних протестних транспарантів і балони з-під сльозогінного газу.

– Схоже, тут нещодавно сталася сутичка, – зауважив Алексі.

Рейвен слідом за ним увійшла в будинок і піднялася на другий поверх до його квартири. Житло Алексі мало зовсім не такий вигляд, як вона собі уявляла. У великій вітальні не було майже нічого. Рейвен розглядала картини кубістів, що без рамок висіли на стінах.

Алексі поклав пакунки, які ніс у руках, і обійняв Рейвен.

– Ходімо, покажу тобі нашу спальню.

На відміну від акуратної вітальні, спальня була захаращена речами. Ковдри і простирадла на великому двоспальному ліжку валялися жужмом, так, ніби Алексі зіскакував з нього поспіхом. Одяг, книжки і газети розкидані по підлозі, смітник переповнений.

– Бачу, тобі потрібна прибиральниця.

– Тоді я взагалі ніколи нічого не знайду, – відповів Алексі. – Так тільки здається, що це безлад, але я чітко знаю, що де лежить.

– Жартуєш.

Він всадовив її на ліжко й відсунув ковдру. Він збирається застерігатися? Може, спитати?

…краще не треба. твоє життя і так висить на волосинці…

Алексі розстебнув сорочку. Рейвен простягла руку, щоб допомогти йому її зняти, і побачила, що вся спина у нього посмужена рубцями. Вона торкнулася горбкуватих шрамів пальцем.

– Що це в тебе?

– Мій батько, – відповів Алексі.

– Мірон був такий жорстокий?

– Не жорстокий, просто суворий. Шмагаючи, він мене вчив.

– Відрізняти, що правильно, а що ні?

– Це вже пізніше. У дитинстві я ходив і розмовляв уві сні. Спочатку він прив’язував мені до ніг дзвоники, щоб я прокидався, коли спробую вибратися з ліжка. Це не допомогло, і він почав зв’язувати мені ноги. Я завжди примудрявся якось розв’язатися, і напади сомнамбулізму продовжувалися.

– І що він зробив?

– Тоді він і почав мене шмагати. Це тривало років до тринадцяти чи чотирнадцяти.

Рейвен гладила його по волоссі, по руках, по спині.

– Ми обоє так багато страждали. Обійми мене.

Алексі відвернувся.

– Я хочу, щоб ти їх поцілувала.

Рейвен завагалася, та зрештою повільно ковзнула сухими губами по рубцю, що зміївся через ліве плече Алексі. Його спина напружилася. Вона розтулила губи, висунула язик і заходилася водити ним по горбкуватій плоті вздовж усієї спини.

Алексі вигнувся і відкотився вбік. Вона підставила йому стегно.

– Тепер ти поцілуй мої шрами.

Вона заплющила очі в очікуванні. Задзвонив мобільний. Рейвен обхопила Алексі руками.

– Не відповідай.

Алексі завагався. Телефон не вмовкав. Він відштовхнув Рейвен і простяг руку. На визначнику висвітився номер Мірона.

– Це батько, я не можу не відповісти.

– Чому? Він тебе знову відшмагає?

Алексі подивився на Рейвен, перевів погляд на телефон, потім знову на Рейвен.

– Ти не розумієш.

– Гадаю, що все-таки розумію. Як і ти мене.

Алексі натиснув на кнопку.

– Так.

– Чому так довго? – почувся в динаміку різкий голос Мірона.

– Я був у ванній.

– Треба завжди носити телефон із собою.

– Я про це не подумав.

– Це одна з твоїх вад – нічого не продумувати заздалегідь. Ми готові закладати бомбу в Піреї. Зробимо це завтра по обіді. Негайно приїжджай до гаража.

– Але…

Зв’язок перервався.

Рейвен чекала, розкривши обійми. Алексі натяг труси і накинув сорочку.

– Я мушу йти.

– Що такого важливого, що ми не можемо?..

– У мене немає часу.

– Не залишай мене знову.

– Незабаром повернуся. Я потрібен батькові у майстерні, – Алексі послав їй повітряний поцілунок і замкнув за собою двері.

Рейвен відкинулася назад на подушку і задумалась над словами, які Мірон цілком розбірливо сказав по телефону. Завтра у Піреї підкладуть бомбу. Їй пригадався той день, коли Алексі вперше замкнув її в гардеробі, тоді вони з Міроном обговорювали теракт у міжнародному пасажирському терміналі порту Пірея. Алексі переймався, що загинуть невинні люди, і Мірон прочитав йому лекцію про те, що в хаосі війни без цивільних жертв не обходиться.