Привид часу

«Як багато може зробити людина!» — думав Корнєв. На Землі, коли твоя праця розчиняється в праці багатьох, це не так помітно. А тут — ось вона, досконала зоряна машина, згусток їхньої праці, думки, творчості, їхнє житло, корабель, інструмент для дослідження Всесвіту! І вони, шестеро, створили її за чотири релятивістських роки[2] життя. Тепер працю доводиться навіть економити…

Стефан зайшов у майстерню, зиркнув спідлоба. Був трохи розгублений.

— Яскравість зорі не збільшилася. В жодній частині спектра. Отже, ефект Допплера ні при чому. Мені здається… — Головний конструктор втомлено примружився. — Мені здається, яскравість навіть зменшилася…

Вони лише вдвох чергували на «Буревіснику». Решта спали в контейнерах анабіозної установки «Засинання-пробудження» при температурі, близькій до абсолютного нуля. Коли найпотрібніше: обсерваторії, енергосистема, оранжерея, система автоматичного контролю двигунів, каюти, кухня — було зроблено, астронавти перейшли на режим тримісячного чергування по двоє. І життя, і сили треба було економити.

— А швидкість? — Корнєв витер руки ганчіркою.

— Нормальна — 0,82 світлової. Чого їй мінятися? Двигуни вимкнуто. — Стефан пригладив п’ятірнею рідке волосся. — Слухай, Іване, ти розумієш що-небудь? Ми летимо до зорі, а вона тьмяніє! Ми пройшли майже половину шляху. Г-1920 мала б уже сяяти втричі яскравіше, ніж раніше, а вона…

— Фотоелементи справні?

— А чому їм бути несправними? Це ж кристали.

— Ти все-таки перевір. Напівпровідники, вони іноді…

— Добре. — Стефан попрямував до дверей.

— Зачекай! — гукнув Корнєв. — Ходімо разом.

У стометровому коридорі, який вів мимо рубки управління до носової обсерваторії, теж лунали звуки фортепіано і оркестру. Тут було прохолодно, як завжди, коли не працювали двигуни. Корнєв і Март пройшли повз оранжерею — там пишно цвіли троянди і півонії, зеленіли овочеві грядки, вишикувалися виведені спеціально для пасажирських планетольотів карликові яблуні та апельсинові дерева. Поминули овальні двері кают, люки харчових холодильників, укриті інеєм двері відсіку з установкою «Засинання-пробудження» — від них віяв колючий холод. Проходячи мимо, Корнєв подумав, що через 36 годин вони з Стефаном повернуть до життя двох астронавтів, а самі залізуть у контейнери і на три місяці перетворяться в куски льоду. Та й час — вони вже втомилися від одноманітності шляху.

Вигнуті стіни коридору були розмальовані від підлоги до трапа, який правив за стелю — по ньому рухалися, коли зореліт збільшував швидкість і прискорення змінювало звичне уявлення про «верх» і «низ». І чого тільки тут не було! Захід сонця над темно-синім морем, криваво-червоне сонце розлилося рікою між примарними хмарами… Голубий вітер притискує до жовтого піску якісь химерні рослини, зриває і несе яскраво-червоні пелюстки квітів… Зелені поля обабіч гудронової дороги, що губиться десь біля обрію, а на цій дорозі — маленький мотоцикліст… Усе намальовано розгонисто і яскраво: пілот Антон Летьє не любить змішувати фарби.

«Чого це ти все Землю та Землю малюєш? — спитав його одного разу Корнєв. — Малював би з натури».

«От повернемося на Землю, тоді малюватиму зорі», — всміхнувся Тоні.

— Незабаром йому ніде буде малювати, — зауважив Март.

— Нічого. Зафарбує і почне знову.

Март відчинив масивні двері в кінці коридора і, здавалося, ступив у зоряний простір, що шалено крутився. Корнєв, який ішов слідом, хоча й знав, що прозора півсфера обсерваторії міцна, мов броня, з інстинктивним острахом ступив на сходинки, що вели ніби в безодню. Тут теж було холодно: пустота висмоктувала тепло крізь півсферу.

— Ввімкнути освітлення? — спитав Март.

— Ні, нехай очі звикають, — відповів капітан.

Вони навпомацки знайшли сидіння, закріпилися в них ременями.

Капітан увімкнув протиобертання обсерваторії.

Зорі уповільнили запаморочливий біг. Виникло нудотне відчуття стрімкого падіння — перехід у невагомість. Корнєв відчував, що вкривається липким потом, у роті зібралося багато слини. Над силу всміхнувся: на чому тільки не літав, але так і не пощастило побороти в собі приступи морської хвороби.

За прозорою півсферою найяскравіше палахкотів Альдебаран. Через величезну швидкість корабля він здавався не жовто-червоним, як із Землі, а блакитним.

— Бачиш, який він став яскравий. — Стефан вказав рукою на зорю. — Одразу відчувається, що до Альдебарана вже не 12 парсеків, а вісім. А наша Г-1920 — навпаки…

Через кілька хвилин очі звикли до темряви, і тепер у світлі зірок можна було не тільки розрізнити контури багатооб’єктивного телескопа, схожого на дерево з обрубаними гілками, але й шкали приладів, рисочки поділок на мікрометричних конусах. Хворобливий перехід до невагомості закінчився, астронавти ніби занурились у спокійну, невідчутно легку воду. Конструктор щось пошукав у шухляді стола, вибрав найчутливіший фотоелемент і почав перевіряти його за стандартною світловою точкою.