Професор Вільчур

– Саме він, – підтвердив Вільчур. – Він якийсь здекласований інтелігент. Виявити, ким він був до цього, неможливо. Сьогодні він справді злодій. Я навіть не знаю його імені. Я познайомився з ним багато років тому, якщо мене не зраджує пам’ять, Об’ядовський або Обедзинський, сьогодні він має прізвище Омела, через рік він, ймовірно, змінить його на якесь зручніше. Так, це дивна людина. Звичайно, він – злодій…

– І п’яниця, – додала Люція. – Мені було б соромно повторити вам, пане професоре, що він мені виговорював… Ви справді пили з ним, пане професоре?

– Я трохи випив… трохи забагато, – усміхнувся Вільчур. – Але що це, пані в шубі? Ви виходите?

– Так. Я просто чекала на вас, пане професоре, бо сторож сказав мені, що ви незабаром будете йти.

– Це чудово. Тоді ходімо.

На дворі був легенький морозець. Легені із задоволенням вдихали освіжаюче повітря. Вони перейшли на інший бік вулиці. Професор Вільчур зупинився і почав розглядати будівлю клініки. Майже всі вікна світилися м’яким білим світлом. Високий піднесений фасад будівлі, який панував над оточенням, мав у собі щось гідне, спокійне і незмінне.

Професор стояв нерухомо. Минали хвилини. Здивована його незвичайною поведінкою, Люція подивилася на його обличчя й побачила дві сльози, що бігали по щоках.

– Професоре! – гукнула вона пошепки. – Що з вами?

Він повернув голову в її бік і посміхнувся.

– Я трохи зворушився. Я залишив тут багато душі… багато…

– Залишили?

– Так, панно Люціє. Залишив. Я більше ніколи не повернуся сюди. Це прощання.

– Про що ви говорите, пане професоре!

– Так, панно Люціє. Сьогодні я був тут востаннє. Я подав у відставку, передав керівництво професорові Добранецькому… Я вже старий, панно Люціє.

Люція не могла відповісти, горло стиснуло, вона тремтіла, мов у лихоманці. Вільчур помітив це й обережно взяв її під руку.

– Ходімо вже. Зрештою, нічого важливого не сталося. Це звичайний порядок речей – старі поступаються місцем молодшим. Так було з початку світу. Не хвилюйтеся з цього приводу, панно Люціє…

– Страшно… страшно… – повторювала вона тремтячими губами.

– Нічого страшного. Всі так переконували мене, що мені треба відпочивати, і я нарешті їм повірив. Облишмо і не говорімо більше про це. Як ви провели свята?

Вона похитала головою.

– Ох, пане професоре, я справді не можу зібратися з думками. Це впало на мене, як грім з ясного неба.

Він коротко засміявся.

– Ну, не зовсім ясного. Ця хмара довгий час нависла над моєю головою, і там не стільки було грому, скільки якогось шипіння та свисту. Дуже дивна хмара. Мене тішить лише те, що єдина блискавка з неї впала з моєї волі… Отож, скажіть, як ви провели Різдво.

– Чому ви питаєте, пане професоре? – сказала вона за мить. – Ви ж знаєте, що для мене це не могли бути веселі свята.

– Чому ні? Ви молода, талановита, життя для вас відкрите. Ви щойно його розпочинаєте. Які турботи були у вас?

Замість відповіді вона міцніше притиснула ліктем його руку. Він замовк, і так мовчки вони йшли довгий час.

– Лише одну мить протягом усього Різдва я була щасливою, дуже щасливою. Це тоді, коли я здогадалася, що це ви мені прислали ті троянди.

Професор від здивування прокашлявся.

– Я знаю, що це ви, – продовжувала Люція. – Хоча ви були такі недобрі, пане професоре, що не написали жодного слова і не дали мені знати, що ви у Варшаві. Але це й так з боку пана професора вияв незаслуженої до мене доброти, що ви про мене згадали, що ви про мене подумали.

– Я, старий егоїст, подумав про вас на Святвечір і зізнаюся, що мені в голову навіть прийшла недоречна думка запросити вас на святкову вечерю.

Люція зробила паузу і глянула йому в очі. У її погляді було стільки тепла і радості, що аж защеміло його серце. Щоб прикрити своє зворушення, він почав говорити:

– Я сидів самотньо, як борсук у ямі, тому й не дивно, що найдивніші ідеї спадали людині на думку. І саме на Святвечір. Що ж, ходімо, не стіймо тут, бо блокуємо вуличний рух. Святвечір, ялинка, сіно під скатертиною. Спогади. Все це вибиває людину з рівноваги.

– І чому ж, чому ви мене не закликали? – сказала вона зі щирим докором в голосі.

– Я вчасно одумався. Насправді мені хотілося того вечора бути у вашому товаристві, але ви, безсумнівно, знайшли більш приємне і веселе товариство, яке більше підходить до вашого віку…

– Ні, ні, ви говорите нещиро, – перебила вона. – Ви ж знаєте, що я хотіла б провести з вами не лише цей вечір, але й усі вечори, всі вечори до кінця мого життя.

Його голос тремтів, коли він звернувся до неї неприємним голосом:

– Не говоріть мені дурниць!

– На все життя, – повторила Люція.

Вільчур вимушено засміявся.

– Ну, якщо йдеться про мене, то ви б навіть не дуже й ризикували, бо вже не надто багато цих вечорів залишилося до кінця мого життя. Але не варто говорити про подібні речі. Бо це смішно, хтось інший міг би нас підслухати і добре посміятися. У мене дочка майже вашого віку і я міг би бути вашим батьком. А як же ще.

– Але це не має ніякого значення, – жваво запротестувала Люція.

– Має, й завелике.