Професор Вільчур

На двох аркушах паперу Вільчур виписував імена тих лікарів, які б прийняли той чи інший бік. На початку першого фігурував професор Добранецький, на початку другого – доктор Кольський. Цей гіпотетичний опис показав, що Вільчур може розраховувати на лояльність більшості персоналу. Він вирішив негайно взятися за справу і по черзі провести з кожним розмову. Першим запросив доктора Кольського.

Він привітав його без слова, вказав на місце і, вручивши йому пам’ятку, сказав:

– Кілька колег просто написали власне таку мотивацію з вимогою, щоб я відійшов від керівництва клініки. Можливо, ви будете ласкаві прочитати це.

Кольський трохи почервонів і занурився в читання. Коли закінчив, підвів очі на професора.

– Тепер у мене до вас є прохання, – сказав Вільчур. – Йдеться про вашу чесність, абсолютну чесність. Скажіть мені свою думку про цей текст.

– Це… чи, – почав заїкатися Кольський, – це потрібно, пане професоре?

Вільчур ствердно кивнув:

– Для мене – так, і ще раз прошу вас про абсолютну щирість.

Кольський був помітно знервований і невпевнено почав:

– Ну… зрозуміло… сам факт подання такої доповідної записки, на мою думку, є своєрідною непристойністю… Я гадаю, що навіть Асоціація лікарів могла б зробити з неї якісь висновки… Я знаю, дисциплінарні. Колеги так не роблять. У всякому разі, я думаю, вони повинні були попередити вас, пане професоре, про такий крок. Якщо вони цього не зробили, нічого не може їх виправдати. Витягувати внутрішні справи клініки… це справді непристойно.

Він ковтнув слину і замовк.

– А що ви думаєте про зміст доповідної записки? – спитав Вільчур.

– Зі змістом також не можна погодитись, – поступово опановуючи себе, сказав Кольський. – Звинувачення, висунуті тут проти пана професора, без сумніву, перебільшені…

– Перебільшені, – повторив Вільчур підголосом.

– Так, пане професоре. Перебільшені. А деякі навіть не мають підстав. Можна було б у них навіть побачити злу волю авторів. Наприклад, ці рецидиви амнезії або схильність пана професора до використання медикаментів, які зазвичай тепер не вживаються. Це цілком несерйозні претензії.

Вільчур, який сподівався, що цей документ викличе у його асистента вибух обурення, з подивом слухав його спокійні, по суті справи і навіть ніби холодні розмірковування.

– Більше того, – продовжив Кольський, – доповідна записка відредагована з очевидною ворожістю до пана професора. Якби це було адресоване мені, то викликало б у мене недовіру й підірвало б мою віру в добрі наміри авторів і змусило б думати, що для особистої вигоди, а не для блага клініки вони експлуатують важливі аспекти ситуації.

Професор Вільчур трохи звів брови і, не дивлячись на Кольського, запитав:

– А які ці важливі аспекти ситуації?

Кольський на мить завагався.

– Оскільки пан професор наполягав на тому, щоб я чесно висловив свою думку…

– Про це мені йдеться, – підкреслив Вільчур.

– Тоді я буду чесним. Ви знаєте, пане професоре, з яким пієтизмом, пошаною і вдячністю я до вас ставлюсь. Однак, об’єктивно кажучи, цим панам не можна відмовити в тому, що вони стверджують, ніби пан професор втомлений, і наслідки цієї втоми вкрай негативно впливають на роботу клініки. Пан професор рідко й епізодично придивляється до того, що тут діється. А тут відбуваються погані речі. Персонал збуджений, інтригам, пліткам, взаємній гризні кінця-краю немає. Словом, анархія. Щоб керувати таким великим закладом, ви самі це визнаєте, потрібна міцна і надійна рука, міцні нерви і, зрештою, майже постійна присутність на робочому місці. Я знаю, пане професоре, те, що я кажу, неприємне для вас, але, позаяк ви мене запитали, хочу справу поставити відкрито.

Він закінчив, і запанувала довга тиша. Нарешті професор Вільчур встав. Хотів посміхнутися, подаючи руку Кольському. Однак не міг змусити себе посміхнутися.

– Дякую вам, колего, – сказав він.

Кольський без слів залишив кабінет. Коли за ним зачинилися двері, Вільчур впав у фотель.

І ось раптом, з найменш очікуваного боку він зазнав болісного удару, завданого рукою, від якої він чекав найбільшої допомоги.

Отже, чи справді він так сильно втратив самокритику?.. Хіба він не може побачити в собі того занепаду, який чітко бачать не тільки вороги, але й друзі? Чи й справді він став людиною безпорадною, шкідливим стариганом, перешкодою для інших?.. Той, хто все ще відчуває стільки сил, віри та бажання працювати?..

Вільчур із сумом глянув на письмовий стіл, де лежали два аркушики паперу, два листочки. Він повільно взяв їх, зім’яв і жбурнув у смітник. Чому він повинен звертатися до інших? Усі вони, якщо зможуть видобути із себе лише щирість, як Кольський, без сумніву повторять йому те саме. Викликати їх тільки для того, щоб пережити іще кілька принижень, вислуховувати ці жахливі нищівні слова – він вірив, що вони несправедливі, але вимовлені вони були з переконанням у своїй правоті…

Бій програно. Вільчур розумів це і зумів поступити так, як наказувала його совість.

Він також спокійно вийняв аркуш паперу і написав на ньому: