Професор Вільчур

– Для мене має значення те єдине, що я люблю вас, що я обожнюю вас і просто не уявляю собі, як я могла б жити на відстані від вас…

Тепер зупинився Вільчур.

– Панно Люціє, – серйозно сказав він, дивлячись у її сяючі очі. – Ви ще дуже недосвідчена. Повірте мені, почуття дами у всій красі та свіжості – результат просто непорозуміння. Ви мене любите, я видаюся вам людиною, якою можна захоплюватися, доброзичливою і, нарешті, співчувати з приводу того, що нещодавно мене спіткало. Але це не любов. Через місяць чи через рік це мине, бо це повинно минути, і тоді ви переконаєтесь, що в цей момент, що сьогодні нерозважливо ви наближаєтеся до безодні. На щастя, на краю цього провалля стоїть бар’єр, який зупинить вас, цей бар’єр – це мій досвід і моє знання про життя. Дорога дитино, колись ви будете мені за це вдячна. Колись пригадаєте мої слова.

Люція сумно посміхнулася:

– Пане професоре, я й не очікувала іншої відповіді. Я знаю, що я вас не варта. Ні в якому разі. І я знала, що саме такою буде ваша відповідь. Так, бо як же іще можна відповісти жінці, на любов якої в душі немає відгуку.

– Ви помиляєтеся, панно Люціє, – Вільчур нахмурився. – Те, що ви мені сказали, те, що ви відчуваєте, – це для мене великий, великий і цінний дарунок. Людина, яка у своєму житті зазнала так мало теплих почуттів, вміє їх високо цінувати. Однак це не означає, панно Люціє, що вона зможе відповісти на них такими ж почуттями. Життя робить свою справу, роки роблять свою справу. Серце висихає, душа втрачає свої соки бадьорості, стає терпкою й жилавою, висихає на пергамент. Треба це розуміти, панно Люціє.

– Не вірю, – похитала вона головою. – Три роки я спілкуюся з вами, придивляюся до вас, щодня бачу симптоми вашого вразливого серця, велич і життєву силу вашої душі. Ваше серце свіже, як серце дитини. Ви ж любите людей?

Професор задумливо рушив вперед.

– Так, дорога пані, але це щось інше. Це не особисте, воно не бере за душу до самого дна, не рве всі нерви, не становить сенсу днів і ночей. Як би це вам сказати? Між люблячим серцем юнака і моїм така різниця, як між палаючим багаттям і тихенькою церковцею… Бачите, ось ці дві любові, два різних кохання…

Вони знову йшли мовчки. Їх минали нечисленні перехожі.

– І ви ніколи не кохали? – спитала Люція.

Вільчур підняв голову так, ніби вдивлявся в якусь точку між зірками, і нарешті сказав:

– Я кохав колись… Її звали Беата.

Здавалося, він наче забув про присутність Люції і говорив, як сам з собою:

– Вона була молода й красива і ніколи мене не кохала. Була моєю дружиною. Давно це було, багато років тому… Була моєю дружиною… Не дружиною – скарбом, королевою, дитиною. Я вже й сам зараз не знаю – вона була сенсом і метою мого життя. Кожна моя думка була думкою про неї, кожен мій вчинок був вчинком для неї. Я кохав. О, я знаю, що значить кохати. Я пам’ятаю себе в ті роки, також пам’ятаю, що я не міг, не міг завоювати її серце. Я, мабуть, був надто товстошкірим, обсипав її ласкавими словами, тремтів від думки, що якась найменша її примха не буде задоволена… Але у неї не було маленьких примх. Вона прагнула лише одного: вона хотіла покохати. А я не міг стати тим, кого вона могла би покохати. Завжди, щодня в її очах я бачив якийсь наче страх переді мною, безмежну відстань, яка відділяла її думки, її світ від мого. Вона була зразковою дружиною, навіть бували хвилини, коли я починав вірити, що ми зблизимось. Однак ілюзії швидко зникали. І знову я ставав безпорадним перед цією мовчазною, незрозумілою для мене істотою, певне такою ж незрозумілою для мене, як і я був незрозумілим для неї. Щодо мене, то вона поводилася, як маленьке дитя, котре потрапило в клітку до слона. Вона довіряє йому, але боїться кожного свого поруху, кожного свого слова, бо не знає як відреагує цей великий важкий звір.

Вільчур замовк, через деякий час Люція запитала:

– Вона померла?

Професор ствердно кивнув головою і раптом оживився:

– Ходімо. Зайдемо до мене, я покажу вам її фотографію.

І ніби не очікував найменшого протесту від Люції, одразу повернув до свого дому. Люція йшла поруч, усе в ній всередині тремтіло. Її власні зізнання, а тепер ще й зізнання професора розбурхали в ній страшенну плутанину думок і почуттів. Ах, чому ж вона не жила раніше, чому ж вона не пізнала його раніше за ту, глупу і негідну, яка не могла оцінити свого щастя.