Професор Вільчур

– Саме так. Зношений старий чоловік, викинутий за борт, – переконував її серйозно Вільчур. – Подумайте, які в мене можуть бути перспективи. Я б міг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постійний контакт з усіма цими людьми, від погляду на яких мене верне. Я хірург. Зрештою, я не можу робити операцію вдома і в результаті буду змушений просити надати операційну. Ви самі розумієте, що після моєї відставки сьогодні наражати себе на будь-які запитання, коментарі, зауваження чи навіть косі погляди було б вище моїх сил. Отже, то що ж мені залишається? Догоряти. Panis bene merentium[44]. І без масла. Бо мусите знати, що я повністю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваємо, вже не є моєю власністю. Мене ласкаво залишили тут доживати віку…

Професор сумно посміхнувся.

– Доживати в надії, що життя скоро закінчиться.

– Я абсолютно з вами не згодна, – енергійно протестувала Люція. – Але ж вам залишається, поки ви не позбудетеся цієї, зрештою, зрозумілої дратівливості на пункті зустрічі з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова діяльність. Університетські лекції, клініка, літературна творчість…

Вільчур задумався.

– Ні, це не в моєму характері. Я можу писати лише тоді, коли писання заповнює вільний від активної роботи час; а щодо лекцій… Дорога пані, й звідти мене вигризуть. Ні, мені нічого не залишилося. От лише як замкнутися в домі й чекати смерті. Вона ж не забариться. Так уже це в природі влаштоване, що непотрібне зникає саме собою. І я відчуваю, що я непотрібний.

– Власне, це я маю на увазі, пане професоре. Я маю на увазі те, що ви почуваєтеся непотрібним. Я хочу переконати вас, що це просто миттєвий настрій, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життєва сила не ослабла, що ваша геніальність чи енергія зовсім не зменшилися. Це тимчасова депресія.

– Не вірю.

– Тож я переконаю вас.

– Яким чином?

– Ви почали ту свою велику роботу про ракові пухлини…

– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рік до неї не зазирав. Мені замало багатьох матеріалів. Треба було б їх збирати, шукати й сортувати, і я вам скажу відверто, що не відчуваю найменшого бажання робити це.

– Тоді я допоможу вам. Я подбаю про це.

– Це була б самовідданість з вашого боку. Ви добре знаєте, панно Люціє, що я не можу прийняти таку жертву.

– Але ж це ніяка не жертва. Ви за це виділите мені частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зі своїм ім’ям моє. «У співпраці з доктором Люцією Канською». Така честь – не будь-що.

Після тривалого наполягання Люції Вільчур, хоч і неохоче, остаточно вирішив, і наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила після обіду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слід додати матеріал, вилучали бібліографічні деталі з професійних журналів. Перед вечором вони спілкувалися за кавою, після чого Люція прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, відібраних з бібліотеки.

Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люції, депресія Вільчура не проходила. Він часто відкладав авторучку і впадав у роздуми на кілька годин, після чого вже був не в змозі не лише працювати, але навіть розмовляти з Люцією.

Одного разу вона застала його п’яним. Люція була близька відчаю, але все-таки вирішила і все ще твердо вірила, що щось станеться і змінить ситуацію, змінить ставлення Вільчура.

Так пролетіло два місяці. Час Люції минав між працею для професора і заняттями в клініці та пошуками роботи в якомусь іншому медичному закладі, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрічала жодних утисків, на які очікувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клініці все йшло по-старому, ніяких змін і зрушень не відбувалося. Але атмосфера стала зовсім іншою. Більш чутливі, а до них належала Люція, відчували це на кожному кроці. Тут ніхто ніколи не згадував прізвища Вільчура. Ця тиша ніби висловлювала сором, що ось так легко його випхали, відвернулись від нього, забули.

З Кольським вона стикалася дедалі рідше. З часу їхньої принципової розмови він не намагався повернутися до тієї теми, але не змінився щодо неї. Про приватні справи вони взагалі не говорили. Тому він не знав, що Люція співпрацює з професором Вільчуром. Він також не знав, що вона шукає іншу роботу. Лише одного разу, коли він після розмови з Добранецьким мимохідь запевнив, що її становище в клініці не порушено, вона відповіла коротко:

– Мені все одно.

Насправді їй було не все одно. Через надлишок лікарів у Варшаві вкрай важко було знайти роботу. Поки що Люція безрезультатно відвідала десятки установ. Записували її адресу та номер телефону й обіцяли повідомити, коли відкриється вакансія.

Тим часом прийшов березень, а з ним і рання весна цього року. На вулицях було все більше ошатно вбраних жінок і чоловіків у костюмах. Дерева випускали перші пуп’янки, деякі кущі вже ледь зазеленіли.