Професор Вільчур

– І ви б трохи розважилися, побачили б старі місця, які так любите, дихнули б іншого повітря. Насправді зараз у Варшаві вас нічого не тримає. А така гарна весна надворі.

З цього дня пропозиція Люції не давала спокою Вільчурові. Дійсно, перспектива відвідати млин Прокопа здавалася йому дедалі привабливішою. Він оживився, розповідав Люції нові подробиці про млин і його життя там. За тиждень, постійно заохочуваний нею, він нарешті сказав їй:

– Я вирішив. Я їду в Радолішки. Тільки перед тим нам слід закінчити збір матеріалу для першого тому, а ви його впорядкуєте, поки я буду відсутній.

Вона дуже зраділа з такого його рішення і з подвійним завзяттям взялася до роботи. Незважаючи на її старання, стало зрозуміло, що це затягнеться щонайменше на місяць, і Люція почала побоюватись, що тим часом професор може змінити свою думку щодо Радолішок.

І це справді сталося, але через цілком непередбачувану причину.

Одного дня, коли Люція, як звичайно, прийшла після обіду, в кабінеті професора застала страшний безпорядок. Усі шухляди були висунуті, на тахті порозкладені купи книжок, на підвіконні лежали відкриті футляри з хірургічними інструментами.

– Що сталося? – здивовано запитала вона.

Вільчур вискочив з-за письмового стола, а його обличчя було роздратоване й збуджене водночас. Він навіть забув привітатися з нею.

– Панно Люціє, – урочистим тоном вимовив він, – знайшов. Я знайшов вихід для себе і тепер знаю, що зроблю, і знаю, для чого живу. Я покидаю Варшаву назавжди. Так, панно Люціє. Я був божевільний або непритомний, якщо раніше цього не розумів. Так, я повертаюся до них. Назавжди. Тут нав’язали мені, що я непридатний, але там, там, я знаю, що буду придатний. Там я доведу собі й іншим, що я не є непотрібним мотлохом, що я ще можу працювати, багато років працювати на благо людей. Тільки не тих тутешніх, поганих людей поганого міста. Я ж там був такий щасливий. Ви бачите, що таке місто. Отруює, робить тупим. Серед цих вулиць, цієї суєти, поспіху, пристрастей людина забуває, ким вона сама є, забуває свої уподобання і бажання. Я потрапив у цей вир і, ніби одурманений, крутився у ньому, не розуміючи, що це не моє місце, що все мене тягне туди, до тих людей!

Збуджений, він ходив кімнатою і безперестану говорив:

– Я все продумав. Продаю речі, меблі, бібліотеку, різний мотлох, таким чином підзбираю трохи грошей, за які зможу сяк-так влаштувати собі невеличку амбулаторію у млині, зручну аптечку та подібні речі. Ви навіть не уявляєте, який я щасливий. На всю околицю є лише один лікар, який, крім того, бідує і не може дозволити собі безкоштовне лікування селян. Зрештою, він не хірург. Вони пригадають старі часи, часи, коли я був знахарем, але тепер все буде зовсім інакше. У мене будуть дезінфікуючі засоби та першокласні інструменти. Хо-хо-хо, там на мене чекає багато роботи. Я вже пригадав, що дочка гайового з радоліських лісів має пухлину печінки, ви розумієте? Звичайно, я не міг їй нічим допомогти, не маючи гідних інструментів. Але зараз спробую. Минуло три роки. Можливо, вона ще жива.

Люція стояла нерухомо і з жахом водила за професором очима. Він говорив щось іще, але вона вже не чула цього, повністю охоплена думкою, що він виїде, назавжди виїде, що вона не зможе бачити його щодня, допомагати йому, наглядати за ним, піклуватися про його справи, його здоров’я. Їй стало гірко від усвідомлення того, що він вирішив поїхати і навіть не подумав, який удар це буде для неї. І йому навіть не прийшло в голову, скільки вона страждатиме від такого його кроку. Він не подумав про неї, не взяв її до уваги. Ось і зараз він, схоже, не помічав її. Вільчур швидким кроком по діагоналі перейшов кімнату і сказав:

– Я припустився шаленої помилки, що взагалі звідтам поїхав. Бо й для чого, навіщо, якщо мені там було так добре. Там моє місце, там відпочину від цього міста, там знайду довіру й прихильність. Ось так. У цьому полягає щастя, а якщо не щастя, то у будь-якому разі почуття задоволення, відчуття корисності. Це просто виходить на одне.

Професор говорив про них, говорив про себе, проте жодним словом не згадав про неї. Однак Люція не відносила себе до тих жінок, які легко здаються. Десь у підсвідомості раптом народилося рішення. Наступної миті ця думка знайшла відображення у її словах:

– Я поїду з вами, пане професоре.

Спочатку він не зрозумів.

– Як ви кажете?

Люція чітко повторила:

– Я кажу, що поїду з вами.

– Це ідеально, – зрадів він. – Але я б більше хотів, щоб ви просто приїхали до мене в гості, коли я оселюся там і все влаштується. Ха, я вам там все покажу. Ви побачите, як там красиво і приємно…

– Ні, пане професоре, – перебила Люція його. – Я хочу їхати з вами. Їхати і залишитися з вами там.

Вільчур з недовірою глянув на неї.

– Що за жарти?

– Ніякі не жарти. Я поїду з вами.

– Яка недоречна думка!

– Чому недоречна?

– Ну, як же ви у такому віці на глуху провінцію? Ні, навіть нема про що говорити.

– А я все одно поїду, – стояла на своєму Люція.

Вільчур зупинився перед нею.

– Чи можу я знати, чому? Чому ви маєте туди їхати?

– Допомагатиму вам.