Професор Вільчур

– Але мені не потрібна ніяка допомога.

– Ви говорите неправду. Під час кожної операції потрібна допомога.

Вільчур обурився.

– Для цього не потрібна допомога лікаря. Просто будь-який сільський хлопець чи баба допоможуть.

– Не можу повірити, аби хтось незнайомий з медициною міг бути кориснішим, ніж кваліфікований лікар. А крім того, ви самі сказали, що там буде великий наплив хворих, що вам часто доводилося доручати робити перев’язки комусь некваліфікованому. Я знаю, що можу бути вам користною. Зрештою, і вам також потрібен жіночий догляд. Чому б я не мала їхати? Мене з Варшавою також нічого не пов’язує. Тут мене нічого не тримає.

Вільчур роздратувався.

– Це дуже погано, бо, власне, має бути щось, що б вас би тут тримало. Тут широке поле діяльності, тут ви зробите кар’єру, знайдете відповідного чоловіка. А й, взагалі, не має причини переливати з пустого в порожнє, адже від мене залежить, візьму я вас чи ні, і я наперед кажу – не візьму. Моє сумління не мало б ні на мить спокою, і я вважав би себе останнім негідником, якби дошками забивав ваш світ десь у далекій провінції. Я вже старий і більше нічого для себе не хочу. Мені достатньо того, що можу служити іншим людям. Але ви – молода дівчина, все життя – перед вами, ви маєте право на особисте щастя.

Люція похитала головою.

– Чудово. Але ви, пане професоре, не берете до уваги того, що моє особисте щастя – просто допомагати вам.

– Це недоречні мрії і вигадки. Через кілька місяців чи через рік вам це вивітриться з голови, і лише тоді ви будете почуватися нещасливою, нудьгуватимете в апатії. І мені доведеться це терпіти, на додачу ще й з повним почуттям власної вини. Погано сказав, що доведеться. Не доведеться. Не доведеться, бо вас не візьму і справу закрито. Якщо ви хочете довести мені свою доброту, допоможіть мені ліквідувати весь цей крам. Із цим буде багато роботи, але мене підганяє нетерплячка. Я хотів би виїхати якнайшвидше.

Категоричність професора так вплинула на Люцію, що вона вже ніколи не поверталася до цієї теми. Полемізувати з Вільчуром було абсолютно даремно. Незважаючи на це, вона не робила нічого, щоб відтягнути підготовку до від’їзду. Старанно шукала покупців і торгувалася з ними, водночас допомагаючи професорові з покупками.

Урешті-решт усі збори наблизилися до кінця. Від’їзд було заплановано на 14 квітня; попереднього дня ввечері Вільчур попрощався з Люцією. Його потяг відходив о сьомій ранку, і він не хотів, щоб вона так рано зривалася з ліжка і проводжала його на вокзал.

– Щойно я там влаштуюся, – сказав він, – напишу вам і надішлю запрошення. Я дуже зрадію, якщо ви приїдете на кілька днів чи навіть і на цілу відпустку.

Люція дуже тепло попрощалася з професором. Він був приємно здивований, що вона навіть не намагалася наполягати на тому, щоб відпровадити його на вокзал. Вона була весела, а може, так майстерно грала, не бажаючи нашкодити йому.

«Яке в неї добре серце, – подумав Вільчур, коли вони розлучилися. – Це золота дівчина».

І раптом йому стало шкода, що він так категорично відкинув її жертовну готовність супроводжувати його до далеких околиць. Але він тут опанував себе: «Ні, це повинно бути нове життя, нова фаза. Це вже не для мене, це для інших».

Наступного дня, о шостій ранку разом з Юзефом та багатьма скринями, скриньками і валізами, які треба було здати в багаж, він прибув на вокзал. Гуляючи по перону перед відправленням потяга, професор постійно поглядав на годинник. Справді, він сам просив, навіть наполягав на тому, щоб Люція не приходила, але він відчув якусь гіркоту від того, що її не було. На мить його охопив глибокий сум, майже розчарування.

Провідник повідомив, що час сідати. Вільчур попрощався з Юзефом й увійшов у своє купе. Крізь прочинене вікно впав яскравий сніп сонячних променів. Він відкинувся назад і дивився на порожній перон. У визначений час поїзд рушив. Вільчур стояв у вікні, вдивляючись у Варшаву, яка віддалялась, у це погане місто, яке його перемогло, зламало і виплюнуло зі своїх нутрощів як якийсь непотріб, вичавлений, відпрацьований…

– Нехай Бог прощає їм, нехай Бог їм прощає, – повторяли його вуста, але слова не мали ніякого відлуння в його серці. Серце болісно стискалося, у ньому запеклася кривда, зашкаруб жаль.

І це страшне почуття самотності…

Він знав, що після прибуття на місце це почуття зникне, але зараз із ним було важко понад силу.

Вагонні колеса вже вистукували на останніх стрілках, останні будиночки міста віддалялися у прискореному темпі, останні дими із заводських коминів монстра розчинялися на обрії.

За спиною він почув, як відчиняються двері купе.

Професор обернувся.

З дорожньою сумкою в руці перед ним стояла Люція.

Розділ VII

Доктор Ян Кольський, прийшовши вранці в клініку, знайшов на своєму столі лист, надписаний рукою Люції. Він одразу пізнав її почерк і з неприхованою цікавістю відкрив товстий конверт. У ньому було вкладено кілька банкнот та два аркуші паперу.

На першому аркуші він прочитав: