Професор Вільчур

– Я взагалі не подумала. Я просто зателефонувала у довідкову службу залізниці й дізналася, що у цьому поїзді немає вагона-ресторану. А значить, з цього не важко було зробити висновки. Знаючи, що ви вийшли з дому, звичайно не поснідавши, я завбачливо запаслась цим всім.

– Але це ціла комора.

– Не хвилюйтесь, пане професоре. Найближча велика станція з буфетом, де поїзд довго стоятиме, буде аж близько одинадцятої. Запевняю вас, що небагато з цієї комори залишиться до цього часу.

Пророцтво Люції повністю збулося. Хорошому апетитові сприяли не лише ранній ранок і подорож, але й настрій їх обох. Після нетривалого замішання й низки докорів, які Вільчур зробив Люції, він мусив погодитись із тим, що вже сталося, це примирення пройшло легко, бо насправді, хоча сам перед собою цього й не визнав, він був задоволений її непокорою.

Професор уважно слухав її проекти на майбутнє. Люція не збиралася обмежуватися роботою на селі, допомагаючи Вільчурові. Вона вже склала цілий план дій. Буде займатися у більших масштабах популяризацією гігієни у навколишніх населених пунктах, зокрема у хатах мешканців. У свою чергу Вільчур знайомив її з умовами, які вони застануть на місці. Він описував людей, стосунки, поведінку та звичаї, які панували у млині, в містечку та в навколишніх селах.

Вони настільки були зайняті розмовою, що навіть не почули, як з легким шурхотом розсуваються двері купе, і не зауважили руки, яка прослизнула крізь щілину. У всякому разі вона прослизнула лише на мить, тільки для того, щоб вправним рухом зануритись у внутрішню кишеню пальта Вільчура, необачно повішеного на вішалці біля дверей.

Власник цієї руки безшумно прибрав її разом з вмістом кишені і так само беззвучно причинив двері. Потім, не гаючи часу, швидко вийшов з вагона, завбачливо проминув іще два і в третьому зупинився у порожньому коридорі. Він уважно озирнувся, а потім витягнув з-за пазухи досить товстий гаманець. Тихенько присвиснув, побачивши величеньку пачку банкнот, після чого вправною рукою перемістив їх у свою кишеню. У гаманці лишалися тільки папірці, які не являли собою ніякої цінності. Він уже збирався викинути гаманець у вікно, коли в око потрапив зелений папірець, який нагадував долари. Витягши його з-поміж інших, він прочитав: «Ми отримали від професора Рафала Вільчура злотих…»

Рука, яка вже приготувалася викинути, завмерла у повітрі. Він ще раз присвиснув і занурив пальці у гаманець. Паспорт, посвідчення особи, візитні картки… Не було сумнівів, хто був власником гаманця. Він повільно потягнувся до кишені, дістав звідтам щойно сховані банкноти і поклав їх на старе місце, потім засунув гаманець в кишеню і повільним кроком рушив назад. Він легко знайшов купе. Крізь відкриті штори було видно коричневе пальто.

Цим разом він сміливо відчинив двері й зайшов до купе.

Спершу вони його не впізнали. На ньому був майже елегантний темно-синій картатий костюм і ледь прим’ятий капелюх-котелок. У такому вбранні вони ще його не бачили.

Професор Вільчур з недовірою вдивлявся у нього, а потім вигукнув:

– Омела!

– Ага, вгадав, цісарю. Складно. Мене ідентифікували. У цій Польщі з кожним разом усе важче подорожувати інкогніто. Моє шанування до вас, пані. Що ж це за медична подорож? Їдете когось зарізати у провінції? У Варшаві вам не вистачає м’яса?..

Омела пильно придивився і запитав, підносячи капелюха над головою:

– Гей, а може, це слушна нагода для складання побажань? Per Bacco[49]! Як на мене, це схоже на шлюбну подорож.

Вільчур почервонів, натомість Люція засміялася.

– На жаль, ні.

– Ні?.. – зітхнув Омела ніби з великим полегшенням і, всідаючись зручніше, сказав: – У такому разі без приниження власної гідності я можу залишитися з вами.

– А куди ви їдете? – поцікавилася Люція.

– Це така нині модна «подорож у невідоме». Оригінальність моя полягає в тому, що регулюючим чинником насправді стає випадок, себто той момент, коли кондукторові вдається довести, що у мене немає квитка. У кондукторів існує забобон, що лише люди з квитками можуть їздити у поїздах. Під час літніх вакацій я завжди намагаюся переконати їх у протилежному. На жаль, це люди, які не здатні засвоїти нові поняття, і саме тому мені часто доводиться виходити з поїзда на найнеочікуваніших станціях. Плюс полягає у тому, що я поступово пізнаю свою любу батьківщину, але це має й недоліки. А саме, деякі її райони стають майже недоступними.

– Ви так полюбляєте подорожувати? – спитала Люція.

– Подорожі виховують, – пояснив Омела. – У мене завжди була пристрасть до туризму. Я вельми товариський. Коли бачиш плакати, які великими літерами закликають: «Відвідайте Польщу», «Пізнай свою країну», то не можна не спокуситися.

– Але плакати, – зауважила Люція, – не закликають подорожувати зайцем.