Професор Вільчур

– Так, пане Яне. Я не знаю, яке враження у вас склалося про мене. Ви, напевно, як і всі решта, думаєте, що мені не вистачає лише пташиного молока, що я щаслива й нічого більше не хочу. Якби ж це було так!.. О, звичайно, Єжи мене любить, оточує мене увагою, ні в чому не відмовляє. Ні в чому, що є цінним для більшості людей. Але ми, жінки, найбільше цінуємо ніжну духовну близькість, яку може нам дати коханий чоловік. Ви розумієте?

– Звичайно, прошу пані.

– Мій чоловік занадто захопився наукою і роботою, а крім того, дуже суворо дивиться на справи людські. У цьому в нього компромісів немає. Чи могла б я дозволити собі звіритися йому, висловити свої думки з питань, які такі важливі для мене? Ні, це я вам вдячна за те, що погодились мене вислухали. Може, це жорстоко з мого боку, пробачте, будь ласка. Серед сотень цих знайомих я б не знайшла нікого, з ким би могла так говорити, на чию надійність могла б розраховувати.

Кольський відкашлявся:

– У цьому відношенні ви можете цілком розраховувати на мене.

Пані Ніна кінчиками пальців ледь торкнулася його руки.

– Я ні на хвилину в цьому не сумнівалася. Й оскільки сьогодні ніч щирості, я не хочу нічого від вас приховувати. Отже, тоді, в ті сумні дні, коли я отримала той крижаний лист, я була близька до самогубства і не знаю, як би це все закінчилося, я тоді була ще дуже молода і надто недосвідчена, це було моє перше велике почуття. На щастя, доля вчасно надіслала мені порятунок. Я познайомилась з однією людиною. Це був добрий і мудрий чоловік, який багато пережив у своєму житті, який міг зазирнути в чуже серце. Це було благородно з його боку. Він нічого не хотів від мене, нічого не хотів для себе. Він просто хотів допомогти мені загоїти мій відчай. Ах, ці довгі розмови з ним, ці зізнання, ці добрі сердечні поради, це вміння зазирнути у найпотаємніші куточки моєї душі. Зрештою, я не закривалась перед ним, навпаки, я говорила, що відчувала. А він був для мене лікарем.

Вона посміхнулася.

– Я назвала його лікарем мого серця.

Кольський запитав:

– А він справді був лікарем?

Пані Ніна заперечливо похитала головою.

– Ні. Насправді він був нічим. Але для мене в той час він став усім. Це був чудовий подарунок долі. Я все ще відчуваю себе боржницею перед Всесвітом. Я би так бажала відплатити комусь таким самим добром. Звичайно, я знаю, що не зможу бути таким добрим лікарем сердець, як той чоловік. Мені не вистачає його розуму, тієї глибини погляду, того заспокійливого легенького дотику.

Оскільки вона замовкла, Кольський вважав за доцільне заперечити:

– Ну знову ж, прошу пані…

– Отже, ви думаєте?..

Кольський нічого не думав. Він почувався ніяково, у нього складалося враження, що пані Добранецька з усім цим просто помилково звернулася до нього, прийнявши його за когось іншого. Тим не менше вона здавалася йому чарівною і дуже доброю. Він навіть уявити не міг, що ця гордовита прекрасна пані була такою сентиментальною.

– Ви надзвичайно добрі, – сказав він.

Запанувала тиша. З вітальні долинали музика. Першою заговорила пані Ніна.

– Я дуже мало знала панну Канську. Вона кілька разів бувала у нас і справила на мене позитивне враження. Здається, це одна з тих зрілих сучасних жінок, які хочуть і вміють боротися за власне життя. Мій чоловік високо цінує її якості. Я завжди чула від нього слова поваги, а ви знаєте, що він – людина не поблажлива.

– О так, – зізнався Кольський.

– А вас не дивує те, що я з цікавістю спостерігала за цією чарівною дівчиною. Мені також не байдуже було довідатись, що вас із нею пов’язує нитка взаємної симпатії.

– На жаль, не взаємної, – гірко зауважив Кольський.

– Зараз це виявилося і стало для мене несподіванкою. Хто б міг таке уявити? Справді не раз із клініки, та й не тільки, доходили різні чутки, які принижували думку про неї. Я з обуренням спростовувала це. Я була переконана, не менше ніж ви, що її ставлення до Вільчура полягає виключно у захопленні ним. Навіть з огляду на його вік. Бо ж він майже старий. Хто б це міг подумати! Молода, гарна, незалежна, начебто з бездоганною репутацією, самовіддана… І раптом, як грім з ясного неба, таке відкриття…

– Не все те золото, що блищить, – вжив таку приказку Кольський. Йому було гірко й огидно, і він відчував зневагу до всього світу.

Пані Ніна знову торкнулася його руки.

– О ні, пане Яне, не можна вам її засуджувати. Звідки ж ви можете знати, які моральні чи навіть… матеріальні обставини спонукали її до того, щоб стати подругою пана похилого віку, до того ще й непривабливого? Життя, навіть життя такої молодої дівчини, сповнене загадок і таємниць. Його не можна сприймати поверхово, à la lettre[48]. Надто суворо ви її судите. Погоджуюсь з вами, що для байдужого глядача вона буде просто коханкою пана Вільчура. Але ми, ті, хто її знав, не можемо так спрощувати, з якогось приводу їй залежало на професорові. Зрештою, Вільчур не проживе довго, і, мабуть, у нього ще є значний капітал.

Це вже було занадто. Пані Ніна погано розрахувала свій удар, який не тільки не влучив у ціль, але й викликав зворотну реакцію.