Професор Вільчур

Кольський нахмурився і сказав дещо різким тоном:

– Прошу пані, це неправда. Я з упевненістю знаю, що професор Вільчур повністю розорений. І навіть якби він був мільйонером, це не матиме найменшого значення для панни Люції. Запевняю вас, бо знаю, що для неї матеріальних причин взагалі не існує. О ні, вона занадто делікатна, прошу пані, а її самовідданість мене навіть вражала. Зрештою, я часто давав їй багатих пацієнтів, а вона відмовляла через брак часу, і ви знаєте, як вона проводила цей час?.. Безплатно лікувала у різних притулках і сиротинцях.

Пані Ніна відступила на свої колишні позиції.

– Я завжди була такої думки про неї, – наголосила вона. – Завжди. Ви ж визнаєте, що самі губитесь у пошуках мотивів її вчинку. Все б могла пояснити лише безмежна любов. Так, існують випадки, коли молоді дівчата займаються самообманом або навіть закохуються у старших чоловіків. Цілком можливо, що тут також маємо подібний випадок, але я не можу таке припускати, хоча б тому, що доктор Канська завжди справляла враження здорової людини – як фізично, так і психічно, а любов до такої старої людини повинна вважатися чимось ненормальним, чимось, що суперечить природі…

Знову запала тиша.

– Мені колись казали, – нарешті промовила пані Ніна, – що знахарство не стільки полягає на лікуванні, скільки на навіюванні хворим того, що вони почуваються краще. Ніби десь у Малопольщі нещодавно виявили знахаря, який, використовуючи вміння гіпнотизувати, видурював у наївних селян гроші, а також у їхніх жінок та дочок те, що вони могли йому дати. Світ сповнений таємниць, і я ніколи не пробувала їх розгадати. Знаєте, який рецепт я виробила для себе?

– Який, прошу пані?

– Простіше кажучи, коли я стикаюсь із чимось незрозумілим, з тим, що під прикриттям незвичайного може приховувати якусь огиду, я швидко проходжу мимо. Я вважаю за краще зберегти переконання, що світ прекрасний, а поведінка людей – шляхетна і мудра. Таким чином я рятую себе від усякого бруду. Проходжу мимо, навіть якби б мені найбільше залежало на тому, щоб вникнути у невідоме, – я даю собі спокій. Повірте, це хороший рецепт.

– Не від усього так просто можна відійти, прошу пані, – серйозно зауважив Кольський.

– Хто ж говорить про легкі речі… Якщо ви хочете цінувати себе і зміцнювати свої людські цінності, доведеться мати справу з речами складними. Це не діло зламати соломинку, не діло й відвертатись від страви, яка не подобається. На мою думку, людина вашого типу просто створена для подолання в собі найбільших труднощів. Ви – людина дії. Якби ви жили у час колонізації Америки, ви, безумовно, були б одним з піонерів.

Професор Добранецький вийшов на терасу й покликав:

– Ніно, пан міністр йде, він хотів попрощатися з тобою.

– Вже йду, – відповіла вона, встаючи і простягаючи руку Кольському. – Дякую вам. Це була чудова розмова. У мене так мало подібних моментів у житті. Мені дуже прикро, що я їду. На жаль, уже все вирішено і підготовлено. Я не можу затримати свій від’їзд. Але я спробую скоротити своє перебування за кордоном. Мені так багато є що сказати вам, я так багато хочу почути від вас. Ви дозволите мені написати вам?..

Кольський, якому із самого початку було вибито ґрунт з-під ніг, почувався невпевнено:

– Авжеж, прошу пані. Я буду надзвичайно вдячний.

Він низько нахилився, цілуючи її руку. Коли випростався, пані Ніни вже не було на терасі.

Кольський повертався додому приголомшений. Щоб зібратися з думками, він пройшов повз свій будинок і пішов на довгу прогулянку Єрусалимськими алеями – головною артерією Варшави. Вже світало. Над Лазенковським королівським парком сірим сріблястим сяйвом оживало небо. Він сів на одну з лавиць і почав аналізувати свої враження. Кольський не вважав себе дурнем і не був таким. У тому, що говорила пані Ніна, одразу відчув жало ненависті до Люції, яке замаскувалося такими майстерними компліментами. Здається, захищаючи її, вона насправді дуже хотіла дискредитувати Люцію в його очах. Але з якою метою? Невже від’їзд Люції якимось чином пов’язаний з пані Добранецькою?.. Ні, це нісенітниця. Було ще одне пояснення, але Кольський був надто скромної думки щодо себе, аби припустити, що ця світська дама закохалася саме в нього.

У будь-якому разі розмова з нею мала справити і справила дуже сильне враження. Пані Добранецька підкупила його своїми зізнаннями, засліпила способом поведінки та рівнем розуміння тих важких і складних справ, щодо означення яких він особисто мав лише такі прості слова, як любов, ненависть, ревнощі.

Засинаючи, він думав: «Дивна, незвичайна жінка…»

Розділ VIII

Люція сміялася заразним безтурботним сміхом.

– От бачите, ще й тут стану у пригоді, – сказала вона, відкриваючи валізу і дістаючи звідти запаковані у вощений папір канапки. – Ви б померли з голоду.

– Ви й про це теж подумали? – здивувався Вільчур.