РАЙ.центр

— Це моя робота, пані! Не треба відбирати у мене роботу!

— Я хотіла допомогти...

— Аби тобі вистачило сил собі допомогти! — прошепотіла скептично.

Що вона хотіла сказати? Невже поруч із Максом Люба видається настільки непевною, що це помічають усі, крім неї самої? Прислуга пішла. Макс водив Любу нещодавно відремонтованими кімнатами.

— Я не збираюся тут жити... Після школи батьки криком кричали, щоби я їхав у Штати. Гарвард! Здається, їм подобалася назва. А я поїхав до Британії. Мовні курси, потім навчання. Я вже давно самостійна людина. Втомився їм це пояснювати... — Помітив розгублені Любині очі. — Ну що з тобою, Любо? Ми — люди двадцять першого століття. Ми мислимо іншими категоріями. Тебе пригнічують ці квадратні метри? Пішли звідси!

— Зачекай... — насторожилася. — А навіщо... навіщо ти взагалі привів мене сюди, Максе?

Знітився. Любі в очі. Простягнув руку, торкнувся щоки...

— Я... — не втримався, обійняв гаряче. — Ти така бажана... Ти така... Я божеволію від тебе...

Затремтів. Підхопив Любу на руки, поніс нескінченним коридором до розкішного, широкого, як армійський плац, ліжка.

— Кохана, кохана...

Люба вислизнула з обіймів. Губку закусила, брови звела.

Він розгубився:

— Любо... Ти...

— Не... сьогодні, — ледь змогла.

— Добре, добре. — Максів голос тремтів, та він вгамував пристрасть. Ніжно обійняв дівчину. — Чекатиму... Скільки буде потрібно... Не лякайся. Тільки не лякайся мене... Я... Ніколи не скривджу тебе, кохана. Любо. Чуєш?

Вона не знала, що відповісти. Нервово шукала хоч би якісь слушні слова, бо мовчати — ще нестерпніше. Глянула Максу в очі. Розсміялася:

— А я минулої осені... Коли тільки приїхала до Києва...

Я прибирала в одних багатих людей. Така сама велика квартира. Надто велика. А хазяйка — справжня потвора. Гладка хтива потвора. Кидала голки під диван, аби перевірити, чи добре я прибираю. А я не втрималася, підклала їй у крісло голки, вона на них і всілася...

Макс розсміявся з полегшенням — згасла напруга:

— І тебе звільнили...

— Сама пішла. Потвора не могла помститися: вона зраджувала чоловікові з дизайнером Токо Моно, хоч він років на двадцять молодший за неї, а я це бачила. — Замовкла, напружилася. — Пішли звідси, Максе.

— Ти... Ти скажеш мені, коли... коли ти сама схочеш...

— Пішли звідси, Максе! — розгублено.

...Ось його очі. Так близько, що хочеться вмерти від щастя. «Дивна, дивна... Дивна і руда, наче із бронзового віку». — «Ти теж не схожий на інших», — не бреше. Вигляд на мільйон баксів, впевнені жести володаря Всесвіту — таких у нічних клубах повно. Дівчата в академії навіть вигадали інструкцію «Як за один вечір спустошити гаманець зухвалого мажора». Люба читала і сміялася — розумниці з Могилянки сконструювали реально безвідмовну технологію. У Макса вигляд на мільйон баксів, а в очах наївна віра у безкорисливість і власні сили. Такі складні поняття, такі протилежні, якщо вдуматися. Він жодного разу не нагадав Любі про той порив жадання, та вона читала в його очах — він чекає.

Одного дня вона сама нагадала йому про велику порожню квартиру на Хрещатику, вигадала щось дріб'язкове, аби зайти. Посеред німого простору — тільки двоє.

— Ти мій перший і єдиний на все життя...

...Ось дніпровські схили поблизу Лаври. Люба лежить на траві, дивиться в небо. Золоте волосся на зеленому трав'яному тлі — гармонія.

— Ти мене любиш? — прошепотів Макс.

— Я люблю тебе... Ти схожий на відчайдушного бедуїна...

Піски. Сонце. Ти міг би лишитися біля прохолодної оази, але тобі треба більше, ніж безпечний спокій і гарантований ковток свіжої води.

Знітився. Обережно взяв у долоню руде Любине волосся.

— Я люблю тебе, — зізнався. — Мені необхідно, щоби ти завжди була поруч... І я... Я теж завжди буду поруч із тобою. Попри все...

Попри все? Що він мав на увазі? Чому Люба не запитала Макса? Чому не зважила на сумнів, що раптом промайнув у його очах?

Ось...

Люба відігнала спогади, розгублено глянула на темну дніпровську воду. Чому так? Як жодної думки в голові — вчинки рішучі, безкомпромісні. А як навала питань виїдає сумнівами, то й ворухнутися несила. Жодної відповіді. Чому кохання таке безмежне, що хочеться летіти вниз і мріяти про смерть?

— Не хочу, — прошепотіла. — Нічого не хочу. Ні життя, ні смерті.

Торкнулася вологої спідниці. Мала би висохнути. І завмерла на камені біля води.

Того ранку Макс спробував вгамувати страх і розпач активними діями, хоч голова й досі відмовлялася працювати: всередині щось гидке волало: «Жарти у нас тут такі, жарти у нас тут такі!» Події минулої ночі здавалися прикрою недоречністю. Ось зараз зателефонує Люба, скаже: «Знаєш, Максе, уночі вода зовсім не прохолодна». Він зв'яжеться зі знервованим татом, який уже побіг кудись розбиратися із синовою халепою: «Вибач, тату. Усе гаразд. Жарти у нас тут такі...»

Люба не зателефонувала.