РАЙ.центр

— А-га! — невідомо з чого зрадів Шиллєр, потяг дядька до виходу. — Добре, добре... Ви у надійних руках. Це доля. Ви ж мудра людина? Мудра, бо вам — років і років. Освічена? Само собою! Клятва Гіппократа, не нашкодь, і таке інше! Ви ж розумієте: нічого випадкового не буває. Такий шанс трапляється раз у житті! Сьогодні всі ваші проблеми вирішаться на найвищому державному рівні. — Зупинився. Замовк. На дядька суворо глянув. — ...Як вирішилися б справи будь-якого простого українця, коли б він звернувся до Володимира Гнатовича Сердюка. Ви ж, сподіваюся, у справах до Києва приїхали?

Іван Степанович висмикнув руку, у яку міцно вчепився Шиллєр. Глянув на вельветову торбину, що так і лишилася біля перекинутого стільця у кутку холу.

— Звісно, що не на гулянку, — зітхнув. — Торбу ледь не забув.

— Її віднесуть до вашого номера. — Макс жестом указував портьє, де має бути торба гостя. А тому довго пояснювати не треба — школа! Уже підхопив торбину, пилинки з неї здмухує, до номера тягне.

— Яке там! — уперся дядько. — Неси, хлопче, мою торбу до мене. Я сюди не повернуся.

— А раптом треба буде залишитися у Києві ще на одну ніч? — розгубився Макс.

— Хіба можна такі гроші на витребеньки фітькати? — обурився дядько. — Я краще біля Дніпра.

Шпок! Гвіздок у Максове тім'ячко.

— Біля Дніпра? — напружився.

На Шиллера — виручай.

— Пішли, пішли! Нам ще підготуватися треба. — Шиллєр ухопив дядькову торбину і побіг до виходу.

На ранок після несподіваного чудесного визволення з пут понад трьохсотрічного забуття куми Свиря і Микишка сиділи у кущах дніпровської кручі під Лаврою, приголомшено дивилися на нескінченний автомобільний потік, що рухав набережною. За ніч тільки й наважилися, що пройти кілька десятків метрів набережним шосе в бік лаврських хрестів — більше не здужали. Дивні, швидкі, як козацькі гарматні ядра, незрозумілі пристрої з палючими свічками-очами таки відігнали кумів до кущів. Куми ж не боязкі, недарма серед Дорошенкових серденят шаблями махали. Відчайдухи. Свиря було спробував навіть ухопитися за палаюче око сріблястого авта, що промчало крізь нього, але те, хоч не завдало хлопцеві шкоди, у руки не далося.

— Ох і швидка холєра, — розлютився Свиря. Намірився зганяти до дерев на кручі, виламати добрячу гілляку і встромити у незрозумілу істоту, та кум Микишка мудре слово мовив:

— Я так собі міркую, куме Свиря. Не можна у раю бійки вчиняти.

— А як руки чешуться? — спитав Свиря.

— Язик у тебе, куме, чешеться! — відповів Микишка. — Я так собі думаю... До Лаври кручами підемо. Оминемо вогні райські, свят, свят... Бо не знаємо певно, чи маємо право посеред чистих душ врятованих пити солодке райське пиво.

— Оце б пива чи бражки... — просяяв Свиря.

Міцний Микишка вхопив верткого кума за сорочину і потяг до порослих деревами та чагарником дніпровських схилів. Дерлися крізь густі хащі, усе кидали оком на дніпровські береги. Під ними, при правому березі, сяяли, горіли, співали і гомоніли пароплавчики, переобладнані на ресторани і клуби. За Дніпром, на березі лівому і далі, скільки око сягне, — суцільні вогні.

— Який же неосяжний світлий рай небесний, — розчулився Микишка. — Кінця йому нема.

— А чого ж... — Свиря. — Райські кущі — не селянський клаптик, аби на ньому тулитися: і пшеничку посадити, і для бурячків місце знайти. Райські кущі, певно, великі, як наші луки. Пам'ятаєш, куме Микишко? Корова заблукала, так три дні верхи шукали і не знайшли.

— Вовки ту корову з'їли, а ти, замість її шукати, три дні у шинкарки гостював, — нагадав Микишка.

Свиря, на диво, не образився. Усміхнувся. Носом потягнув.

— О-ой... кабанчика... Кабанчика печуть. Та десь зовсім поряд! — До Микишки. — Йдемо... Йдемо, куме. Розвідаємо, що до чого.

— Я так собі міркую, куме Свиря. Спочатку до Лаври.

— Навіщо нам Лавра?

— А де ж у раю центр, як не у Лаврі? — звів брови Микишка.

— Зареєструймося. Отримаємо райські грамоти, мовляв, двоє Дорошенкових серденят взяті на довічне райське забезпечення. А потім уже...

— У мене кишки скрутило. — Свиря своє.

Микишка зиркнув зневажливо.

— Йди, як хочеш. Тут чекатиму.

Не минуло й десяти хвилин, як чагарником до Микишки добіг ошелешений Свиря. Два шампури з шашликом у руці. В очах — здивування безмежне.

— О-ой, куме... Нечистий тут править. — Микишці один шампур з шашликом дає. — Виліз я з кущів і пішов на люд... Над головою вогні сяють, а біля великих наметів... Більших за татарські кибітки... Восточні чєловєкі стоять і кабанчика на рожні смажать.

Микишка напружився, на кума з недовірою.

— Де би у християнському раю восточним человекам взятися? Може, вони ще й казанським милом торгували?!

— Ні! Кабанчика смажили. Божуся пресвятою Богородицею, й сином її Йсусом Христом присягаюся! Стоять і оком не ведуть, що християнська душа слиною сходить. Товчуть між собою — ала-ла, ала-ла... Бусурмани кляті. Я перехрестився, взяв з вогню два рожна і побіг геть.

— А вони?

Свиря хижо посміхнувся. Відірвав зубами добрячий шмат м'яса:

— Злякалися, кляті пройдисвіти. На смерть злякалися. Залопотіли, заметушилися... Та де їм зі мною тягатися. Далі кущів не побігли.